Розфарбований птах. Ежи Косинский

тку різанини, тож ніколи не боролися за свої життя. Затишно влаштувавшись у своїй швейцарській гавані, вони надавали самозбереженню не більшого значення, ніж буденному життю. Це переважно були літні люди, сімдесяти-, а то й вісімдесятирічного віку, неприкаяні пенсіонери, що завзято базікали про своє старішання і те, як щодня зменшується спроможність чи бажання жити на теренах готелю. Вони гаяли час у залах відпочинку та ресторанах або походжали приватним парком. Я часто вирушав за ними назирці, зупиняючись там, де й вони, перед портретами державних діячів, що жили в цьому готелі між світовими війнами; разом із ними я читав урочисті меморіальні дошки, що свідчили про численні міжнародні мирні конференції, які відбувалися в готельній залі зібрань після Першої світової війни.

      Час від часу я заводив бесіду з кількома представниками цих добровільних вигнанців, та варто мені було торкнутися теми воєнних років у Ценральній чи Східній Європі, вони негайно нагадували мені, що знають про війну небагато, та й те завдяки радіо і газетним звітам, адже приїхали до Швейцарії ще до початку того шаленства. Покликаючись на одну країну, де розташовувалася більшість концентраційних таборів, я наголошував, що в період із 1939-го до 1945-го лише мільйон людей загинули внаслідок суто військових дій, а п’ять із половиною мільйонів загарбники знищили. Понад три мільйони жертв були євреї, а третині не виповнилося навіть шістнадцяти. Ці втрати становили двісті тридцять мерців на тисячу людей, і нікому ніколи не вдасться порахувати, скільки ще були скалічені, травмовані, зламані фізично чи морально. Мої слухачі ввічливо кивали, визнавали, що завжди підозрювали, що знервовані репортери прибріхували у звітах про табори і газові камери. Я запевняв їх у цьому, адже провів дитинство та юність у воєнній та повоєнній Східній Європі; я знав, що справжні події були значно жорстокіші за будь-які химерні вигадки.

      У ті дні, коли мою дружину ув’язнювали в шпиталі для досліджень, я винаймав машину та їздив світ за очі. Я мандрував елегантно наманікюреними швейцарськими шляхами, що звивалися серед полів, рясних на приземкуваті сталеві та бетонні танкові пастки, насаджені тут упродовж війни, щоб завадити наближенню ворожих машин. Вони досі стояли на своїх місцях, крихкі захисники від нападу, який ніколи не відбувся, і здавалися недоречними та марними, як старезні вигнанці в готелі.

      Часто по обіді я винаймав човен і безцільно веслував озером. У такі миті я найгостріше переживав власну ізоляцію: моя дружина, мій емоційний зв’язок з існуванням у Сполучених Штатах, помирала. Я підтримував контакт із залишками своєї родини в Східній Європі лише за допомогою поодиноких таємничих листів, що завжди залишалися на поталу цензора.

      Дрейфуючи озером, я відчував, як мене переслідує безнадійність; не просто самотність чи страх перед дружининою смертю, а страждання, прямо пов’язане з порожнечею життя вигнанців і неефективністю післявоєнних мирних конференцій. Думаючи про меморіальні дошки, що прикрашали готельні стіни, я замислювався, чи автори мирних угод підписували їх добровільно. Події, що розгорталися після тих конференцій, не свідчили на користь такого припущення. Утім підстаркуваті вигнанці в готелі продовжували вірити, наче війна була загадковим відхиленням у світі доброзичливих політиків, чий гуманізм неможливо оскаржити. Вони не могли повірити, що деякі гаранти миру пізніше ставали ініціаторами війни. Через їхню невіру мільйони таких, як мої батьки і я, втрачали шанс на порятунок, змушені були пережити події, значно гірші за ті, що їх забороняли красномовні угоди.

      Надзвичайна невідповідність між відомими мені фактами й туманним, нереалістичним поглядом вигнанців і дипломатів страшенно дратувала мене. Я почав знову вивчати своє минуле і вирішив змінити свою спеціалізацію із соціальних наук на художню літературу. Я знав, що, на відміну від політиків, які давали екстравагантні обіцянки утопічного майбутнього, художня література може зобразити життя таким, яким воно насправді було.

      Приїхавши до Америки за шість років до цього європейського візиту, я твердо вирішив, що більше ніколи не поткну носа до країни, де провів воєнні роки. Те, що мені вдалося вижити, було винятковою випадковістю, і я завжди гостро усвідомлював, що сотні тисяч інших дітей були приречені на страту. Однак, попри усвідомлення цієї несправедливості, я ніколи не вважав себе продавцем особистої вини чи власних спогадів або літописцем того лиха, що випало на долю мого народу і мого покоління; я просто розповідав історії.

      «…правда – єдине, в чому не відрізняються люди. Кожним із нас підсвідомо керує духовне бажання жити, прагнення жити за будь-яку ціну; ми хочемо жити тому, що живемо, тому, що цілий світ живе…» – написав єврей, в’язень концтабору, незадовго до своєї смерті в газовій камері. «Тут ми перебуваємо в товаристві смерті», – написав інший. «Вони татуюють новачків. Кожен дістає свій номер. Із цієї миті ти втрачаєш власне я і перетворюєшся на число. Ти більше не той, ким був раніше, а просто рухоме безмовне число… Ми наближаємося до своїх нових могил… тут, у концтаборах, панує залізна дисципліна. Наші мізки зробилися неповороткими, всі думки пораховано: неможливо осягнути цієї нової мови…»

      Пишучи роман, я ставив собі за мету дослідити «цю нову мову» жорстокості та