Червоний Дракон. Томас Харрис

але не так.

      – Річ не в тому. Просто я вирішив зупинитися. Не впевнений, що можу це пояснити.

      – Якщо тобі забракло сил на все це дивитися, то, бачить Бог, я розумію.

      – Ні. Ну… я про «дивитися». Видовище завжди кепське, але все одно можна себе натренувати й функціонувати – поки працюєш із мертвими. А от лікарні, співбесіди – то куди гірше. Треба навчитися забувати про стрес і думати далі. Не знаю, чи вийде в мене зараз. Дивитися я ще можу себе змусити, але процес мислення доведеться призупинити.

      – Усі вони мертві, Вілле, – якомога м’якше сказав Кроуфорд.

      У голосі Ґрема Джек Кроуфорд чув ритм і синтаксис власного мовлення. Раніше він уже був свідком, як Ґрем провертав таку штуку з іншими. Під час напружених діалогів Ґрем часто перебирав від співрозмовника манеру говорити. Спершу Кроуфорд думав, що він те робить навмисно, що то такий собі трюк, аби полегшити обмін репліками.

      Потім Кроуфорд збагнув, що Ґрем робить це мимохіть, інколи намагається зупинитися, та не може.

      Кроуфорд опустив два пальці в кишеню піджака. Кинув на стіл дві світлини зображенням догори.

      – Усі мертві, – повторив він.

      На якусь мить Ґрем пильно дивився на нього, а тоді взяв фотографії.

      Лиш моментальні, аматорські знімки. На одному – жінка, за якою тупотять трійко дітей і качка, вони виносять на берег ставка приладдя для пікніка. На другому – родина, що згуртувалася біля торта.

      За півхвилини Ґрем поклав фотографії на стіл. Зробив невеличкий стосик, підрівняв його пальцями, а тоді поглянув на далекий пляж, де хлопчик, сівши навпочіпки, досліджував щось у піску. За ним спостерігала жінка, поклавши руку на стегно, навколо її кісточок пінилися кволі хвилі. Вона нахилилася вперед, від води, і відкинула з плечей мокре волосся.

      Не зважаючи на гостя, Ґрем дивився на Моллі й хлопчика рівно стільки, скільки розглядав до цього фотографії.

      Кроуфорд тішився. Він приховував це задоволення, контролював обличчя з тою ж старанністю, з якою обирав місце для зустрічі з Ґремом. І вирішив, що тепер Ґрем попався. Нехай сам до цього дійде, поволі.

      Прийшли три фантастично огидні пси й повалилися на землю навколо столу.

      – Господи, – промовив Кроуфорд.

      – Це, мабуть, собаки, – пояснив Ґрем. – Тут люди постійно кидають маленьких песиків напризволяще. Гарненьких іще вдається віддати в добрі руки. Решта лишаються та перетворюються на таких от здорованів.

      – Вони гладкі нівроку.

      – Моллі все віддає цим приблудькам.

      – Добре тут у тебе життя, Вілле. Моллі й хлопчик. Скільки йому?

      – Одинадцять.

      – Гарний малий. Буде вищим за тебе.

      Ґрем кивнув:

      – Як і його батько. Тут мені пощастило. Сам знаю.

      – Я планував перевезти сюди Філліс. У Флориду. Прикупити будиночок, коли вийду на пенсію, і припинити жити, мов та печерна риба. Але вона каже, що всі її друзі – в Арлінгтоні.

      – Я хотів подякувати їй за книжки, що вона приносила мені в лікарню, та так і не зібрався. Перекажеш їй від мене «спасибі»?

      – Перекажу.

      На стіл опустилися