Червоний Дракон. Томас Харрис

те, що я на пенсії, ще не означає, що я щодня не одягаюся та не займаюся хатніми справами. Просто мені стало спекотно, тож я пішов у будинок прийняти душ. Я працював. Мульчував і до обіду вже виконав денну норму, а це більше, ніж ви за сьогодні встигнете.

      – Ви що робили?

      – Мульчував.

      – У який день тижня ви мульчували?

      – У п’ятницю. Минулої п’ятниці. Мульчу привезли вранці, величезну купу, і я… я все розкидав до обіду. Можете в «Садовому центрі» поцікавитися, скільки там було.

      – А тоді вам стало жарко, ви зайшли до будинку й прийняли душ. Що ви робили на кухні?

      – Готував собі чай із льодом.

      – То ви діставали лід? Але ж холодильник стоїть аж там, далеко від вікна.

      Парсонз, спантеличений і розгублений, перевів погляд від вікна на холодильник. Очі затуманилися, мов у рибини на ринку під кінець торгового дня. А тоді переможно заблищали. Він підійшов до шафи біля раковини.

      – Я стояв отут, брав собі «Світ-н-лоу»28, коли побачив його. Ось і все. А зараз, якщо ви закінчили винюхувати…

      – Гадаю, то він бачив Гойта Льюїса, – сказав Ґрем.

      – Згоден, – відповів Спрінґфілд.

      – То був не Гойт Льюїс. То був не він, – у Парсонза починали сльозитися очі.

      – Як ви знаєте? – запитав Спрінґфілд. – То міг бути Гойт Льюїс, а вам просто здалося…

      – Льюїс аж коричневий від цього сонця. У нього жирне старече волосся й бакенбарди, мов у тих білих південців, – Парсонз підвищив голос і тепер говорив так швидко, що слова важко було розібрати. – Ось як я знаю. Звісна річ, то був не Льюїс. Той хлоп був блідіший, а волосся – світле. Він повернувся спиною, щоб записати показники в журналі, і я зміг розгледіти волосся під кепкою. Блондин. На потилиці мов під лінійку стрижений.

      Спрінґфілд стояв абсолютно нерухомо, та коли заговорив, тон усе одно був скептичний:

      – А який він був на виду?

      – Не знаю. Може, з вусами.

      – Як Льюїс?

      – У Льюїса немає вусів.

      – Он як, – продовжив Спрінґфілд. – Він був на одній висоті з лічильником? Чи дивився на нього знизу вгору?

      – Здається, на одному рівні.

      – Ви б його пізнали, якби знову побачили?

      – Ні.

      – Якого він був віку?

      – Не старий. Не знаю.

      – Собаки Лідсів біля нього не бачили?

      – Ні.

      – Послухайте, містере Парсонз, я бачу, що помилявся, – сказав Спрінґфілд. – Ви нам дуже допомогли. Якщо ви не заперечуєте, то я пошлю до вас художника, і якщо ви просто дозволите йому посидіти тут, за вашим кухонним столом, то, може, опишете йому в двох словах того хлопця. Тепер я переконаний, що то був не Льюїс.

      – Я не хочу, аби моє ім’я потрапило в газети.

      – Не потрапить.

      Парсонз пішов за ними надвір.

      – Ви дуже гарно попрацювали над цим подвір’ям, містере Парсонз, – мовив Спрінґфілд. – Вам би легко дали за нього приз на якійсь виставці.

      Парсонз нічого не відповів. Він кривив розпашіле обличчя, очі сльозилися. Він стояв там у своїх мішкуватих шортах та сандалях і дивився

28

«Sweet ‘N Low» – марка штучного підсолоджувача, що виготовляється з гранульованого сахарину.