Ілюзія Бога. Річард Докінз

Релігійні досвіди відрізняються від цих випадків тільки тим, що людей, які нібито їх пережили, значно більше. З цього погляду не так уже цинічно звучать слова Сема Гарріса в книзі «Кінець віри»:

      Ми маємо різні назви для людей, чия віра не має раціонального обґрунтування. Коли їхні вірування дуже поширенні, їх називають «релігійними»; в інших випадках використовуються слова на кшталт «божевільний», «псих» або «лунатик»… Кількість послідовників таки має значення. Проте інакше як історичною випадковістю не назвеш те, що в нашому суспільстві прийнято вірити, нібито Творець всесвіту чує наші думки, тоді як намагання прочитати його послання, передане абеткою Морзе, у постукуванні дощу по віконній шибці, вважатимуть симптомом божевілля. Тож навіть якщо релігійні люди не зовсім божевільні, то їхні засадничі переконання заслуговують на таку характеристику.

      Про галюцинації ми ще поговоримо в десятому розділі.

      На нашому мозку встановлено першокласне програмне забезпечення для проведення симуляцій. Наші очі не передають у мозок ідеальний відбиток зовнішньої реальності чи бездоганну кінострічку про те, що відбувається з плином часу навколо нас. Натомість наш мозок здійснює постійне оновлення сформованої ним моделі зовнішньої реальності, живлячись новою інформацією з сигналів, які проносяться зоровим нервом, але однаково ця модель сконструйована. Оптичні ілюзії нагадують нам про це64. Значна частина ілюзій, за приклад яких може слугувати куб Некера, виникає через те, що сенсорна інформація, яка надходить у мозок, сумісна з двома можливими альтернативними моделями реальності. Не маючи вирішального підтвердження на користь однієї з них, мозок вагається, а ми раз у раз метаємося від однієї моделі до іншої. Картинка, на яку ми дивимося, майже на очах перевертається і ми вже бачимо щось зовсім інше.

      Особливо добре симуляційному програмному забезпеченню нашого мозку дається конструювання облич і голосів. У мене на підвіконні стоїть пластмасова маска Ейнштейна. Коли дивитися на неї спереду, вона має вигляд опуклого обличчя, що й не дивно. Дивно те, що якщо подивитися на неї ззаду (з увігнутого боку), то вона теж має вигляд опуклого обличчя, тож щось дивне відбувається з нашим сприйняттям цього об’єкта. Якщо рухатися навколо неї, складається враження, що обличчя повертається за вами, причому не в тому наївному сенсі, що, як кажуть, очі Мони Лізи переміщуються за глядачем, а по-справжньому. Увігнута маска, здається, справді за вами повертається. Люди, які вперше переживають таку ілюзію, затамовують подих від здивування. Ще дивовижніше те, що коли маска стоїть на обертальній підставці, то, поки дивитися на неї з вигнутого боку, здається, що вона повертається в правильному напрямку, але, коли перед очима нарешті з’являється ввігнута сторона, складається враження, що маска різко почала рух у протилежному напрямку. Тому, коли спостерігаєш за переходом від вигнутої сторони до увігнутої, здається, що сторона, яка з’являється, поглинає

64

Темі ілюзій присвячена серія книг Річарда Ґреґорі, зокрема: Gregory, 1997.