Володимир Сосюра. Отсутствует

твору.

      Поема В. Сосюри «Мазепа» ще до повної публікації поширювалася серед читачів як за авторськими примірниками, так і в списках. Зокрема, в одному з таких примірників, що згадується у статті В. Яременка «Малий штрих до великої проблеми, або Материк його душі», є присвята письменникові В. Минку:

      Дарую Вам свого «Мазепу»,

      Що впав офірою Москви.

      Бо лицарів чубатих степу

      Мені нагадуєте Ви.

«Київ», 1990, № 8, с. 67.

      В. Яременко публікує там само і текст вступу до поеми «Мазепа», скопійований у 1960-х роках за примірником, що зберігався у професора А. О. Іщука. Тексту цього вступу немає в архіві В. Сосюри.

      Уперше повний текст поеми опубліковано в журналі «Київ» (1988. – № 12. – С. 77 – 107) із супровідною статтею-дослідженням Ю. Барабаша «Іван Мазепа – ще одна літературна версія. Про поему Володимира Сосюри “Мазепа”» (С. 140–149).

      У складний повоєнний час, коли вже розкритиковано було в 1947 р. М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, В. Сосюра звертається до біблійної тематики, пишучи в 1948–1949 рр. поеми «Каїн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (1948–1949 рр.), знаючи, напевно, що їх не надрукують «в роки золотого, кривавого Тамерлана» (так він згодом назве епоху сталінського терору в листі до свого грузинського друга Георгія Наморадзе). Ці поеми за життя В. Сосюри опубліковані не були.

      Усі названі твори надруковано в журналі «Київ» у 1990–1997 рр. На нашу думку, їх (за винятком поеми «Каїн») варто друкувати не лише в академічному зібранні творів поета, хоча художня невикінченість цих поем є очевидною.

      Поему «Розстріляне безсмертя», як зазначено в рукописних і зведеному машинописному варіантах (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 14–16), було написано навесні 1960 р. Зберігся загальний зошит із автографом початку поеми (22 аркуші), де є первісні варіанти перекресленої назви твору («Махно», «Примаков») і визначено остаточний («Розстріляне безсмертя»). З приводу другого заголовка є й авторське пояснення у тексті цього чорнового незавершеного варіанта поеми:

      Такий то я, мої братове,

      хотів писати про Махна,

      а написав про Примакова…

ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 15, арк. 12 зв.

      Утім, авторський задум розширювався у процесі роботи над твором. Згадавши про репресованих письменників, державних і партійних діячів, В. Сосюра намагався в поетичній формі увічнити десятки імен, які на той час поверталися із небуття. Не обминув він і тих, про кого «забули» в часи хрущовської відлиги (М. Хвильовий, М. Яловий), і перейшов навіть до своїх живих сучасників. У поемі є чимало цікавих сторінок, гідних високого поетичного таланту В. Сосюри, але, на жаль, там є і слабкі місця, де мовиться про О. Гончара, М. Руденка, А. Хижняка, М. Равлюка та інших. Згадки про них є доволі суб’єктивними.

      У журналах «Україна» (1988. – № 1. – С. 8–9) та «Вітчизна» (1988. – № 1. – С. 93 – 107) було надруковано фрагменти цієї поеми. Журнальна публікація у «Вітчизні» – це лише третина повного тексту твору, але навіть таке оприлюднення викликало невдоволення в одного з «героїв», про що треба сказати ширше.

      У передмові до