Соловецький етап. Антологія. Антология

хоч би близьких людей, не читав тих творів. Хіба зрідка дуже близьким людям.

      Усе написане на острові, так само як і в інших, загинуло, бо покинув острів разом з українським етапом наприкінці 1937 року. Про нього, як і про Зерова, писали, що помер коло Мідяної гути. Думаю, що припущення це – малоймовірне і безпідставне.

Євген ПЛУЖНИК

      Євгена Плужника, молодого талановитого письменника, автора «Днів», «Недуги» і «Рівноваги», заарештовано було тоді, коли він був уже безнадійно хворий (на туберкульозу). На острів привезли його умирати. Він не міг уже працювати і ліг до Соловецького госпіталю. З того госпіталю, навесні 1936 року, незважаючи на всі спроби з боку української соловецької громади йому допомогти, його винесли мертвим. Могила Євгена Плужника на Соловках відома, бо з його смерти ГПУ не робило таємниці, як це робилося, звичайно, в інших випадках.

Лесь КУРБАС

      1917 року Лесь Курбас писав: «В нашій літературі ми бачимо… зворот великий, єдино правильний, єдино глибокий. Цей зворот – прямо до Європи і прямо до себе, без посередників і без авторитетних зразків».

      Пишучи так про нові шляхи розвитку української літератури, Лесь Курбас ці ідеї не тільки проголосив, а й у галузі українського театру – блискуче і переконливо здійснив. Він поставив українське театральне мистецтво, в повному розумінню цього слова, в рівноправного і рівнозначного члена театрального мистецтва світу. Ми, сучасники великого майстра «Березіля», не тільки не оцінили цю талановиту постать українського ренесансу 20-х років, а навіть не наблизилися до вивчення того доробку, що його полишив цей титан української мистецької культури.

      Окупант уживав всіх заходів, щоби таки зігнути, поставити на коліна Леся Курбаса, але, переконавшись, що тими методами, якими він поставив Тичину, Рильського і Бажана, не може поставити на коліна Курбаса, мусів його послати на Соловки.

      Коли на Україні настав нестерпний терор, Лесеві Курбасеві порадили краще від гріха виїхати до Москви і не мулити очей ГПУ. Він так і зробив: не тільки виїхав, а, здається, ще й став режисером якогось театру в Москві. Та занадто видатна це була постать, щоб випала вона з поля зору «недремлющего» ока ГПУ. Довелося нашому режисерові міняти театр на Бутирську тюрму в Москві.

      Слідство тяглося довго. А в цей час всякі совєтські писаки змальовували в газетах Курбаса, як страшенного контрреволюціонера, націоналіста й фашиста. Слідчі старанно передавали Курбасеві до камери всі ті газети, щоб в’язень переконався-таки, що до театру йому повертатись не видно, що він уже не вийде з тюрми. Домагались «зізнань». Він може сказати, що хотів забити Сталіна чи збирався зняти повстання. Можна ще було заявити, що був «шпіоном». Словом, яку хоче ролю хай вибирає, чи всі разом, бо в Бутирській тюрмі та на Луб’янці режисером було ГПУ, а він Курбас міг виступати тільки як артист. Не знаю, «признавався» Курбас чи ні, – проте на Соловки прибув він з багатьма «пунктами» 58 статті, що стосувалась «контрреволюційної