Цикл підліткових жахів. Оксана Владимировна Кириченко

видовища, тіло повністю ціпеніє, а горло здавлює тугий клубок. Та коли кістлява рука із довжелезними нігтями раптово шкрябає скло, я виходжу із оціпеніння й швидким рухом вмикаю світло.

      І все, що я бачу перед собою – абсолютно порожній ганок.

      Я переводжу подих. Це просто галюцинація. Мій втомлений від безсоння мозок заважає нормально міркувати. Та й бабайка із дитячих казок викрадала, відповідно, тільки дітей.

      Я біжу назад до спальні та рвучко відчиняю двері кімнати. Стася, закутана по самі вуха у ковдру, спокійно сопе крізь висунутий носик.

      Я намагаюсь заспокоїтися та декілька разів глибоко вдихаю і видихаю. Куркам на сміх: здорова доросла жінка боїться власних видінь. Кому розкажу – не повірять. Збираючи всю свою волю в кулак, я знову повертаюся у коридор, вимикаю світло і, намагаючись не дивитись у вікно, рвучко відчиняю двері.

      Ох, здається, сьогодні я отримаю серцевий напад та помру молодою. На порозі стоїть висока жінка із страшно перекошеним обличчям у червоних шрамах із майже лисою головою. Вона дивиться на мене великими жаб’ячими очима, а її руки протягуються до мене, ніби бажають заключити у свої обійми навіки…

      І тут я не витримую.

      – А-а-а…!

      Мій дикий крик ніби чує весь всесвіт. Я пробую зачинити ці кляті двері у потойбічний світ, проте довжелезна рука просовується далі всередину і не дає мені цього зробити. Зненацька худорлява потвора виявляється надзвичайно сильною… Я кричу знову і знову, сльози котяться по обличчю, трухлява рука ворушить пальцями, змушуючи все моє їство німіти від жаху.

      Раптом з-за спини вистрибує тінь і міцним рухом захлопує двері, обрізаючи тонкі пальці із довгими кігтями. Бабця швидко замикає замки та вмикає світло.

      Я припиняю кричати, одначе сльози продовжуються котитися. Маленька Стася сонно потирає ручками оченята, перелякано дивлячись на мене.

      – Що сталось, мамо? Чому ти плачеш?

      Але я не можу вимовити ні слова.

      Бабця нахиляється до полу та підіймає п’ять довгих кривих гілок. Крик знову застрягає у моєму горлі, поки я шоковано дивлюся на них.

      – Вона приходила не по тебе, – мовить старенька. Розуміння повільно закрадається у мій мозок. – Стасю, внучко, пам’ятаєш, ти бачила жіночку у вікні?

      Донька киває головою.

      – Це вона змусила маму плакати?

      – Так, це була вона.

      – Тоді вона лиха, – відказує Стася, стискуючи губи, як вона полюбляє робити, коли чимось невдоволена. – Мама хотіла її зігріти, а вона її засмутила. Мамо, більше не пускай її на поріг і не виходь уночі на вулицю!

      Стася сердито тупотить ніжками та обіймає мене за талію.

      – Ніхто більше не образить мою маму.

      Я міцно обіймаю доньку у відповідь, усвідомлюючи, що ще однієї ночі тут я не витримаю, тому доведеться прощатись із бабцею та переривати свій відпочинок. Я нізащо не віддам свою Стасю цій химерній потворі, ким би вона не була.

      Старенька стискає моє плече та промовляє:

      – Лягай