Цикл підліткових жахів. Оксана Владимировна Кириченко

ng>

      – Натко, лякай спати, – терпляче мовить бабця, всоте завертаючи мене до спальні. Я невдоволено хмурю брови та показую їй язика. Ну, не хочеться мені спати, та й все!

      Бабця осудливо хитає головою, кидаючи погляд на годинник. Мене важко вкласти спати, як батьків немає поруч. Один погляд мами вже чого вартий, від нього аж серце холоне, а бабця так не вміє. Вона стара і добра, і я можу втікати від неї так часто, як захочу. Одначе бабця вперта. Вона так просто не здається. І цього разу вона нарешті вигадує дещо цікаве.

      Вона змушує мене сісти на ліжко та вмощується поруч.

      – Зараз я розповім тобі страшилку.

      – О… – це діло я полюбляю, хоча мама не дозволяє мені дивитись фільми жахів. Вона каже, що мені рано таке бачити і моя десятирічна психіка може не витримати такої напруги. Що ці мами тямлять?

      Я з готовністю очікую на розповідь бабці.

      – Жила собі маленька дівчинка, страх, яка неслухняна та ледаща. Тільки настане день, вона чкурляла на двір і била байдики, а ввечері вона любила до пізньої ночі спостерігати за зірками. Тож коли всі лягали спати, дівчинка прочиняла двері та виходила на подвір’я. І от, однієї ночі вона як завжди не лягла спати, а вискочила на вулицю. Довго-довго сиділа під вікнами, дивлячись у небо, та не могла побачити ані зірочки. Дівчинка зробилася дуже засмучена і збиралась вже йти назад до хати, як раптом відчула чиюсь присутність біля себе.

      По моїй шкірі пробігають мурашки, і я натягую покривало до самого носа, продовжуючи уважно слухати.

      – Дівчинка підняла голову та побачила страшну жінку, яка стояла прямісінько біля неї. Жінка мала потворне обличчя, облізлу шкіру та довгі кігті на пальцях, вона була одягнена у лахміття та кривила рот у беззубій усмішці.

      Бабця замовкає, а я тягну ковдру вже до самих очей.

      – І що було далі? – тихенько питаю, боячись почути відповідь.

      – А далі дівчинка голосно закричала, але ніхто не встиг прийти їй на поміч. Бабайка схопила її своїми довгими руками та забрала із собою, і більше ніколи не бачили тієї дівчинки. Згорьовані батьки розповіли цю історію іншим, тож вона до сих пір передається із уст в уста.

      – Але це ж неправда, це лише вигадка? – запитую я, свято вірячи, що всі страшилки придумали нестерпні старці, щоби змусити своїх внуків слухатися.

      – Хтозна, внучко, хтозна, Натко. Але навіть я не дивлюсь у вікна та не виходжу надвір після опівночі. І завжди закриваю фіранки.

      Я намагаюся продемонструвати отой свій погляд, який так не любить моя мама, та, здається, виходить погано, адже мені все ще моторошно від страшилки.

      – Лягай спати, внучко, і ніяка Бабайка тебе не забере.

      Цієї ночі та всі інші під час мого перебування у гостях я сплю, міцно обіймаючи бабцю уві сні.

      ***

      Цьогорічний травень видається надзвичайно теплим, і на свята я вирішую відвезти свою доньку Стасю у село. Бабця літає на сьомому небі від можливості побавитись із правнучкою, а я насолоджуюсь сонячними та повітряними ваннами, радіючи, що на свята всілякі роботи у селах знаходяться під табу.

      Проте дуже скоро я стикаюсь із невеличкою проблемою: Стася навідріз відмовляється лягати спати після одинадцятої. І як я вже її не вмовляю, і казки читаю та історії вигадую, і саджаю перед телевізором, леліючи надію, що він її приспить – все коту під хвіст. Вперта дитина з почервонілими від втоми очима рветься на вулицю гуляти.

      І тут бабця тишком нагадує ту саму страшилку, яка колись так ефективно вплинула на мене. Ось воно, рішення!

      Протягом усієї розповіді Стася хмурить брови та недовірливо коситься у вікно. Я намагаюся розповісти якомога правдоподібніше, проте все одно трохи прикрашаю. Та хіба важко налякати п’ятирічну дитину? Врешті-решт страшилка спрацьовує, і Стася швидко втрачає бажання виходити на вулицю. Вона кутається у ковдру і засипає міцним сном.

      Другої і третьої ночі донька так само слухняно лягає спати. Я заспокоююсь та викидаю із голови проблеми. Але четвертої ночі Стася раптово видає дивну фразу:

      – Мамо, жінці за вікном холодно.

      Я довго вдивляюся у скло, не розуміючи, про кого вона говорить.

      – Стасю, там нікого немає.

      Донька знизує плечима і дує губи.

      – Вона пішла шукати тепла.

      Я роздумую над її словами. Вечір надворі досить теплий, замерзнути важко. Якби хтось прийшов до нашої хати, то майже напевно постукав у двері, чого б це йому просто стовбичити попід вікнами? Може, маніяк який чи п’яниця? Але Стася бачила жінку…

      Ламаючи голову, вирішую поділитися цими загадковими подіями з бабцею.

      – Не виходь сьогодні на вулицю, внучко. Лягай вже спати. Ранок мудріший за вечір.

      Вона говорить це спокійно, але мені видається стривоженою. Бабця наглухо закриває всі фіранки на вікнах.

      Наступними днями я цілковито викидаю із голови усілякі непотрібні роздуми. Ми утрьох проводимо час то на полі, то на річці, то у сільському клубі. Стася