Гойдалка. Володимир Єшкілєв

– Без гальмування?

      – Це як?

      – Біологічний контроль не фіксує жодних загроз. «Павуки» ізолюють контейнер і чекатимуть на ваших людей. А розвантаження решти піде згідно з циклограмою, – оператор спостерігав, як червонопузі роботи зі всіх боків обліплюють вмістилище контрабанди.

      – Ти там зовсім грьобнувся, Вукі? Перейшов на різке курево? – голос Ліпскі повеселішав.

      – Насувається шторм.

      – Я знаю. Й що з того?

      – Повітряний трафик за три години буде блоковано. Якщо негайно не розібрати модуль, дві третини вантажів зависнуть на складі. Зависнуть на кілька діб. Адміністрації це не сподобається.

      – Це ваш клопіт, Вукі.

      – Згідно з маркуванням, у модулі є вантажі з обмеженим терміном зберігання…

      – Повторюю: ваші проблеми.

      – …Ви не дослухали, сір. Ці вантажі належать уряду Піфії. Вони там усі під імперськими військовими шифрами. Найвищі рівні секретності і терміновості. У мене таке передчуття, що проблеми не лише в мене.

      Лейтенант узяв паузу. Чим довше він мовчав, тим кращав Корпачевий настрій. Фестивальні ритми в його м’язах воскресли і прагнули танців. Крижана легкість все ще обіцяла посмішки долі та несподівані перемоги.

      «Питаєш, чи різке в мене курево… Авжеж, різке і глибокобійне… Тобі, лягавому, до самої смерті такого не вдути. До твого останнього схлипу у вашій псячій дідорні», – подумки зловтішався оператор, уявляючи, як на блідій пиці Ліпскі проступають плями кольору штучної яловичини. І нехай пес подавиться «сіром». Звісно, звертатись до імперських шнирів через «сір» – западло. Тим більше, за старими тіронійськими звичаями. Але заради доброї справи можна.

      Врешті-решт, Ліпскі прийняв рішення. Цілком буденним тоном він виніс вердикт:

      – Розбирайте модуль. Я дозволяю. Але на виході з тунелю буде встановлено додатковий кордон.

      – Дякую, лейтенанте, – Корпач порухом брови відновив рух кавалькади транспортних кіборгів. – Ви мудро вчинили, сір.

      – Пішов би ти…

      «Сам туди сходи, сір довбаний! – оператор вже побачив на другій лінії виклик з неідентифікованого комунікатора. – А ось і Танга намалювалась…»

      Він переслав їй шаблон: «Я зайнятий. Зв’яжуся з вами за стандартну годину». Повідомлення з такою послідовністю слів означало, що Джи Тау дозволили розвантаження і розгортають свій митний фільтр у головному тунелі.

      Позначка виклику блимнула двічі, а відтак – тричі.

      «Тридцять другий контейнер», – розкодував послання Корпач. Він відчув, що Сутність нарешті вилізла зі свого барлогу і мурчить щось на штиб: «Все буде добре, добре…»

      Він активував на нарукавному дисплеї схему вантажного модуля. Тридцять другу позицію на ній займав сріблясто-сірий циліндр триметрової довжини з видимим лише за допомогою імплантів маркуванням котрогось з ноланських університетів. Щось з галузі ксенобіології. Циліндр був транзитним і призначався для завантаження