Гніздо. Володимир Єшкілєв

не спілкувався з піфійками. Не мав такої приємності. Але мої старші колеги, які контактували з Преподобними сестрами, розповідали, що вони насправді володіють дивовижними вміннями і мають специфічні здібності. Такі, що перевищують здібності та вміння пересічних представників людської раси. Наприклад, вміють читати думки і телепатично спілкуватися поміж своїми на значній відстані. Може й не всі з них вміють, але такі високородні й посвячені, як ця Сайкс, радше за все насправді володіють телепатією.

      – Сучасна імперська наука не підтримує містичних легенд про піфійських пророчиць.

      – Зате імператор підтримує.

      – Так, мені про це розповідали.

      – А ми з вами – громадяни Імперії першої категорії і щиро любимо нашого монарха.

      – Так, звісно, інакше і бути не може. Проте, як на мене, лейтенанте, його попередник у своєму обережному ставленні до так званих Знаючих з Піфії, мав-таки рацію. Імперія вже бачила кількох правителів, які понад міру довіряли радницям, що володіють телепатією. Нічого доброго, як нам кажуть історики, з того не вийшло.

      – Я вам щиро раджу, док, не критикувати дій чинного суверена у присутності офіцерів Служби Запобігання. До речі, моє звання не лейтенант, а прем’єр-лейтенант. Для вас, можливо, це дрібниця, але нас вчать, що критичні непорозуміння починаються саме з дрібниць.

      – Навіть так… Гм… Гаразд, я вас зрозумів, – Гурако жестом запросив прем’єр-лейтенанта до виходу зі свого кабінету. – Ви казали, що хочете отримати дані про оптимальний маршрут до північних печер? Я тут вже зробив певні розпорядження… Я ж розумію, все розумію, що б ви там не думали про нас, вчених. А я знаю, що ви про нас думаєте. Дарма… Проте наразі це не важливо, – начальник кампусу ледь не за лікоть повів офіцера вузьким коридором. – Ходімо, офіцере, до лабораторного відсіку. Я познайомлю вас з нашим проводирем. Він в нас трошки специфічний у спілкуванні, але, мушу визнати, свою справу знає. Деякі з моїх співробітників забов’язані йому життям… І ще, – науковий керівник експедиції примружився, ніби від сліпучого сяйва. – Він клон. Я би навіть сказав, що він клон, що свідомий свого життєвого призначення. Своєї, так би мовити, клонської обраності.

      «І справді, голомозий клон, – погодився з Гурако прем’єр-лейтенант, побачивши проводиря експедиції. – Скоріше за все, тисяча триста шостої серії. Але ж і здоровенний клоняра, видно, що генетично заточений на лазіння горами і печерами. Колись з такими можна було по-простому. Але тепер лише на “ви” і з перепрошеннями. Он як він нахабно дивиться. Як там сказав док – “свідомий щодо свого призначення”? Напевне ще й член якоїсь підпільної секти… Все в Імперії сходить на пси».

      – Доброго дня, – вголос мовив офіцер. – Я прем’єр-лейтенант Со Лай, офіцер Служби Запобігання. Доктор Гурако рекомендував вас як спеціаліста-проводиря.

      – Угу, – буркнув клон.

      – Що «угу»?

      – Ти Со Лай, а я Протон. Проводир.

      «Смішне ім’я. Але, треба визнати, що воно пасує до його