Спілка рудих. Артур Конан Дойл

зморшки на чолі, звичку жмуритися, сутулі плечі.

      – Розумію, – сказав я. – А чому ви вирішили, що леді двічі відвідувала оптику?

      Голмс узяв пенсне.

      – Зверніть увагу, що затискачі вкриті корком із внутрішнього боку, аби менше тиснути на шкіру. Одна коркова прокладка блідіша та трішки стерта, інша ж зовсім нова. Вочевидь, що нову одягнули нещодавно. Але й стара прокладка одягнена всього кілька місяців тому. Оскільки обидві прокладки ідентичні, роблю висновок, що жінка двічі ремонтувала пенсне в одному й тому ж місці.

      – Дивна річ! – вигукнув Гопкінс. – Хто б міг подумати, що всі ці дані були в моїх руках, а я ні про що не здогадався! Правда, я таки мав намір обійти лондонських оптиків.

      – Обійдіть обов’язково. А зараз розкажіть, що ще знаєте про цю справу.

      – Більше нічого, містере Голмс. Тепер мені здається, що ви знаєте не менше за мене, а може, й навіть більше! Ми з’ясовували, чи не з’являвся якийсь незнайомець на станції або на найближчих дорогах. Ніхто наче не показувався. Що мене остаточно збиває з пантелику – це цілковита відсутність мотивів злочину. Навіть натяку немає!

      – У цьому не можу вам допомогти! Але гадаю, ви воліли б, аби ми завтра вирушили з вами на місце злочину.

      – Якщо вам це буде не дуже важко, містере Голмс. О шостій годині ранку від вокзалу Черінґ-Кросс відходить потяг до Четема, і нам треба бути в Йокслі десь по восьмій.

      – Гаразд, поїдемо цим потягом. У вашої справи є певні цікаві подробиці, і мені хотілося б вивчити її ґрунтовніше. Але зараз уже за північ, а нам треба хоч кілька годин поспати. Я вас влаштую ось на цьому дивані перед каміном. Вранці на спиртівці зварю кави, і рушимо в дорогу.

      Вранці вітер вщух. Сонце підіймалося над похмурими болотами в заплавах Темзи, але не гріло. Сумні простори річки назавжди ототожнюються в моїй пам’яті з переслідуванням жителя Андаманських островів на самих початках нашої співпраці. Після довгої та стомлюючої подорожі ми вийшли на маленькій станції за кілька миль від Чатема. Поки запрягали коня в місцевому заїзді, ми нашвидкуруч поснідали, тож з’явившись у Йокслі, відразу ж взялися за справу. Полісмен зустрів нас біля воріт парку.

      – Ну як, Вілсоне, новини є?

      – Ніяких, сер.

      – Бачили якихось невідомих?

      – Ні, сер. Поліція впевнена, що вчора ніхто не приїжджав сюди та не від’їжджав.

      – Обійшли всі готелі та заїзди?

      – Атож, сер. І не виявили нікого, кого можна було б запідозрити.

      – Врешті-решт звідси до Чатема можна дійти пішки. Невідомий міг сховатися там або сісти на потяг непоміченим. А ось і та сама алея, про яку я вам казав, містере Голмс. Упевнений, що вчора слідів на ній не було.

      – А з якого боку помітили сліди на траві?

      – Ось із цього, сер. Бачите вузьку смужку трави між алеєю та грядкою квітів? Зараз слідів не бачу, але вчора вони були чітко помітні.

      – Авжеж, тут справді хтось ходив, – підтвердив Голмс, нахиляючись і розглядаючи