Скандал у Богемії. Артур Конан Дойл

їм, як я вважаю, для закріплення цього блоку. Але, побачивши гак, вони, зрозуміло, скористалися ним. Убивши Блессінґтона, вийшли, а їхній спільник замкнув за ними двері.

      Усі ми з глибоким інтересом слухали цю розповідь про нічні події, які Голмс відновив за прикметами настільки непомітними та незначними, що, навіть спостерігаючи їх на власні очі, ми заледве могли простежити за ходом його думок.

      Інспектор одразу вийшов, аби вжити заходів щодо розшуку слуги, а ми з Голмсом повернулися снідати на Бейкер-стрит.

      – Я повернуся до третьої, – повідомив він, закінчивши їсти. – Інспектор із лікарем уже будуть тут до цього часу, тоді я й сподіваюся остаточно прояснити для них цю справу.

      Наші гості прийшли в призначений термін, але мій приятель з’явився лише за чверть четверта. Однак, коли він увійшов, за виразом його обличчя я збагнув, що детектив досягнув повного тріумфу.

      – Якісь новини, інспекторе?

      – Ми знайшли хлопчика, сер.

      – Чудово, а я знайшов дорослих.

      – Ви їх знайшли! – вигукнули ми в один голос.

      – Ну, принаймні, дізнався, хто вони. Ваш Блессінґтон, як я й очікував, добре відомий в поліційному управлінні. Та й його вбивці також. Це Бідл, Гейворд і Моффат.

      – Банда, що пограбувала Вортінґдонський банк! – вигукнув інспектор.

      – Саме так, – підтвердив Голмс.

      – Отже, Блессінґтон, насправді Сатон?

      – Атож, – сказав Голмс.

      – Ну, тоді все встає на свої місця, – зітхнув із полегшенням інспектор.

      Але ми з Тревельяном дивилися один на одного, нічого не розуміючи.

      – Ви, мабуть, пам’ятаєте знамените пограбування Вортінґдонського банку, – продовжив Голмс. – У банді було п’ятеро – чотирьох ми знаємо, а ім’я п’ятого – Картрайт. Його вбив сторож Тобін, і злодії зникли із сімома тисячами фунтів. Це було 1895 року. Усіх п’ятьох заарештували, але переконливих доказів проти них не було. Блессінґтон, точніше Сатон, найогидніший у цій п’ятірці бандитів, став донощиком. Картрайта повісили, а трьом іншим дали по п’ятнадцять років. Не відсидівши кількох років до повного терміну, вони нещодавно вийшли на волю й вирішили, як ви здогадалися, вистежити зрадника, щоб помститися йому за смерть товариша. Двічі намагалися дістатися до нього, але невдало. Втретє, як бачите, усе вдалося. Тепер вам усе ясно, докторе Тревельян?

      – Здається, що краще пояснити неможливо, – зауважив медик. – І, звісно, першого разу він дуже стривожився саме того дня, коли прочитав у газетах, що їх випускають на свободу.

      – Еге ж. А всі страхи, що його можуть пограбувати, – про людське око.

      – А чому він не розказав усю правду вам?

      – Ну, розумієте, шановний, він знав мстивий характер своїх колишніх спільників і намагався якомога довше приховувати від усіх, хто він насправді. Це була ганебна таємниця, і він не міг змусити себе зізнатися мені. Однак яким би негідником він не був, чоловік усе-таки жив під захистом англійських законів, і не сумніваюся,