Куля для вовкулаки. Юрій Сорока

кажи, скурвий сину, не мотай печінки! – пудовий кулак Нагнибіди упав на дубові дошки столу з такою силою, що вони жалібно рипнули.

      Семен стримано посміхнувся, заховав зошит, після чого витягнув із валізи шкіряний гаман. Значно більший за той, що його півгодини тому кинув під ноги Обуху. Коли клав на стіл, у гамані щось загадково дзенькнуло.

      – Тисяча флоринів, батьку. Можете порахувати. Усе на місці.

      Кошовий, намагаючись приховати здивування, зважив гаман на долоні. Дев’ять тижнів тому він відрядив посланців до Семена Паливоди. З одним лише проханням – знайти злодюжку, який прикинувся заморським будівельником та обдурив військову казну на тисячу флоринів. Кошовий сподівався, що зможе повісити хоча б самого злодія. І то в перспективі. На повернення коштів Нагнибіда, будучи людиною досвідченою, не сподівався. Хоча й нервував – подібна недалекоглядність могла коштувати йому отаманської булави. І не лише булави. Як споконвіку велось на Січі, колишні заслуги перед товариством не зупинили б запорізьку сірому від того, щоб побити невдаху-отамана палицями біля стовпа на майдані. Запорожці були далеко не толерантними підлеглими для будь-кого з обраної ними старшини, тож за найменшу невдачу карали жорстоко. А якщо додати той факт, що крадіжка за січовим звичаєм вважалась найважчим злочином, бродіння в масах було гарантованим.

      Обличчя Нагнибіди стало майже привітним.

      – Добру звістку приніс, козаче!

      Семен стримано посміхнувся.

      – Це ще не все, батьку, – відповів він.

      Брови кошового здивовано підійнялись:

      – Тобто?

      – Тобто гроші, які були вкрадені у товариства й повернуті завдяки моїй праці, лише частина певного дійства.

      Кошовий закліпав очима і ще більше став схожим на китайського Будду.

      – Нічого не розумію.

      Семен не міг собі відмовити в можливості насолодитись власним тріумфом. Звістка, яку він приніс зі Слобожанщини, повинна була вчинити ефект порохової бомби. Ще б пак, змова проти самого кошового отамана Запорізької Січі! І змова, яка майже вдалась. Якби не збіднілий шляхтич із Поділля, якого запорізький кіш кілька років тому нагородив прізвиськом Паливода! Семен набрав поважного вигляду.

      – Я навіть не здивований, – мовив він. – Тобі нічого не відомо.

      Іван Нагнибіда гукнув джуру, передав йому гаман і заходився вдруге накладати люльку. Нарешті, вдарив кресалом, випустив хмаринку диму й поглянув на Семена.

      – Розповідай, не тягни час. По очах бачу – відбулося щось важливе. Такі новини мушу знати першим проміж козаків.

      Семен Паливода видобув з-за пазухи сувій пергаменту зі зламаною сургучевою печаткою. Простягнув отаману. Той взяв сувій до рук і почав розглядати залишки сургуча, на якому можна було розпізнати печатку Війська Запорізького Низового. Тобто власну печатку.

      – Що це? – Нічого не розуміючи, Нагнибіда підвів очі на Семена.

      – Прочитай.

      Кошовий розгорнув сувій і заходився читати. В міру того як