Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-Мостович

протухлих старих панн!.. Авжеж! Мене викрито, я маю одного коханця посередника, другого сажотруса і третього підмітальника! А не казала тобі часом твоя тітка про кавалерійський ескадрон?!

      – Заспокойся, люба, – мовив Яцек. – Вона зовсім не казала, ніби ти маєш коханця. Даремно ти звинувачуєш її в таких безглуздих підозрах. І взагалі, як ти можеш дозволяти собі такі неподобні слова? Вона просто розповіла мені, що двічі бачила тебе з якимсь добродієм, котрого змалювала як дуже пристойного та шляхетного з вигляду, зовсім не схожого на посередника.

      – Не знаю, може, твоя тітка має якісь спеціальні приписи щодо вигляду посередників, – знизала я плечима. – В усякому разі, я тут абсолютно ні до чого.

      – Але тітка Магдалена твердить, що згодом приходив справжній посередник…

      – Твоя тітка – кретинка. Їй не вкладається в голові, що у Варшаві можуть існувати два посередники з продажу земельних ділянок.

      Яцек замислився і відказав:

      – Твоя правда, люба. Та коли я й узяв до уваги те, що розповіла мені тітка, то лише тому, що ти ані словом не згадала мені, що бачилася з якимсь посередником. Не розумію тільки одного: навіщо було тобі зустрічатись із ним у якійсь пивничці?…

      – Де ж пак, у пивничці! Яка дивовижна правдивість! Певно, це твоя тітка Магдалена ходить по пивничках. Ти просто втратив глузд, коли можеш такому повірити. Я собі звичайнісінько виходила з дому по тістечка й зустріла того посередника у під’їзді. Він провів мене до кондитерської на розі, ото й тільки. А коли тобі не досить мого пояснення і ти й далі не облишиш цю тему, то затям собі: якщо я ще раз почую слово «посередник», то зараз же збираю свої речі й виїжджаю до Голдова.

      Я аж кипіла вся з люті, просто кипіла!

      – І ще одне, – додала я. – Годі вже з мене твоєї тітки Магдалени. Одна з нас тут зайва. Я не хочу більше бачити в домі цієї пані. Або вона забереться звідси, або я. І знай – я свого рішення не зміню.

      Промовивши це, я вийшла до свого покою і демонстративно повернула ключ у замку. Яцек хвилин п’ять стояв під дверима, перепрошуючи й благаючи, щоб я не гнівалась. Я не озвалася до нього ані словом. Певна річ, і сама півно5 чі очей не склепила.

      Вранці я не привіталася з тіткою. Вона наливала каву в їдальні, і я пройшла повз неї, наче повз якусь річ. Я завважила, як це її налякало. Ось я навчу її розуму, ідіотку!.. Яцекові сказала «добридень» тоном власниці пансіонату, що звертається до нового пожильця:

      – Що зволиш на сніданок?

      Він мав засмучений і винуватий вигляд, але це мене не зворушило. Мені було цікаво, чи перестав він вірити тітчиним дурницям, та, на жаль, його викликали телефоном до міністерства. Отоді я й подзвонила Робертові. Це враз піднесло мені настрій. Кортіло побачити, як він мене зустріне. Ми умовилися на п’яту.

      Рівно о п’ятій я була на Познанській. Далебі, Роберт таки найчарівніший мужчина з усіх, яких я будь-коли знала! Мене цікавило, як він виправдається за свій від’їзд, але він вірний своєму стилеві. Він загалом не згадав про це ані словом, тільки вигукнув:

      – Нарешті!

      Як багато