Записки Кирпатого Мефістофеля. Володимир Винниченко

що переб’ю. Бачиш, слухаючи тебе, можна подумати, що Дмитро якийсь хлопчик або людина без волі. Це раз. Друге, що він ніби справді так змінився. А третє, що я надзвичайно сильна натура. Нічого цього, серце, немає. Він не хлопчик, силу волі має таку, що дай боже всякому, а я ніякого впливу не маю на нього. Ти все це… Дозволь мені скінчити!.. Ти все це знаєш так само добре, як і я, але тобі треба до чогось причепитись, щоби вигнати мене. А втім, вибач мені, хіба не все одно яким способом ти це зробиш. Ти хочеш ще що-небудь мені сказати, чи мені вже треба йти?

      Соня пильно дивиться мені в лице, немов би бажаючи примусити мене зніяковіти. Біля її очей виступила фарба, і здається, що очі горять.

      – Для чого ти втисся до нас?

      Голос погрозливий, тихий.

      – Я не втискувався, Соню. Пам’ятаєш, ми зустрілись випадково і ти сама запрохала мене заходити.

      – Ні, ти втисся! Ти напрохався. Ти знав, що я повинна була ненавидіти тебе всі ці вісім літ. І все ж таки, ти з твоєю звичайною нахабністю й безцеремонністю входиш в нашу родину і… руйнуєш її.

      – Забобони, Соню. Сім’ю не можна зруйнувати збоку. Вона завжди розподається з середини.

      – Ну, це твоя «теорія». А я кажу те, що бачила на власні очі.

      Я позіхаю й підводжусь.

      – Так. Вибач, ти в згоді з Дмитром все це кажеш мені?

      – Так, у згоді. В цілковитій згоді!

      Вона каже ці слова необдумано, я це чудесно розумію. Але злегка вклоняюсь їй і кажу:

      – Досить дотепно ви згодились: він мені винен дев’ятсот карбованців.

      Соня помалу встає, випростує свою невелику, трохи плескувату постать і мовчки простягає до дверей руку.

      – Ідіть звідси зараз же!

      Я деяку хвилинку стою й з усмішкою дивлюсь на неї. Мені треба багато зусиль, щоби вдержати себе від найпевнішого виявлення дійсної правди: підійти, обняти й почать цілувати. Тоді виявилась би істина.

      Я повертаюсь і йду, не сказавши більше ні слова.

      Безсонна ніч, Андрійко, розмова з Сонею, густе вечірнє повітря. Мені стає незрозуміло-весело і буйний виклик спалахує в крові. Я вже не боюсь думати про все, що хочеться, про що нагадує весна, чортяка її бери!

      Зсуваю циліндра на потилицю, розстібую шубу й, вимахуючи паличкою, іду легким кроком по тротуарі. Візники наввипередки закликають везти мене, сподіваючись добре заробити. Я одмахуюсь від них, голосно прохаю вибачення у дам, зазираю їм під капелюхи і… навіть не сміюся з себе в цей час.

      Ось той будинок, в якому ми колись друкували на гектографі прокламації. Так, це він, то що з того? Старий, червоний, з полупленою штукатуркою, з сірими віконцями, переперезаними товстими дурними прогоничами, які не рятують ні від злодіїв, ні від жандармів. Там є маленька кімната, що виходить вікнами на подвір’я. Там колись ми… А втім, ну її к чорту, чого я мушу про це думати?

      Де мешкає той дурень Нечипоренко? Я б з охотою подивився на його «очаг».

      Поперед мене плавно суне поміж плечами та головами біла шапочка. Пухнате, русяве волосся на потилиці нагадує мені щось