Записки Кирпатого Мефістофеля. Володимир Винниченко

в ньому є щось качине, плескувате. Глибоке хвилювання та ніжність охоплюють мене.

      Я кашляю, закурюю й кажу Соні:

      – Ти дуже сердишся?

      – За віщо? – байдуже кидає вона, тримаючи руку на крані самовара. Потім закручує його й підсуває мені склянку міцного чаю, такого, який я люблю.

      – Ну, за віщо… Але, бачиш, нема гірше, як грати в своїй кумпанії. Все дають один одному одігратися. Та так тягнеться доти, поки всі не втомляться…

      Андрійко тягне руку, хоче піти. Я обіймаю його й садовлю на своїх колінах. Він задоволений і зараз же починає нишпорити по моїх кишенях.

      – Андрійку, тобі час спати… – каже Соня.

      – Ну, ма-амо! Ти раз у раз, як приходить дядя Яша, женеш мене спати. А ще дев’ятої години немає.

      Знайомий біль і жаль до себе вколюють мене.

      – Так, правда, іди, хлопче, спати, йди…

      А отже, є якась підла насолода в цьому болю!

      Соня, здається, розуміє мене, бо насмішкувато усміхається й підходить до нас.

      – Ти повинен бути вже в ліжку о дев’ятій годині. Поки вмиєшся, роздягнешся… Іди, скажи Фені, хай поможе тобі. Прощайся з Яковом Васильовичем та йди.

      Андрійко помалу злазить з моїх колін і, коли вже стоїть долі, простягає мені руку. Я усміхаюсь, потискую її й випускаю. Андрійко цілує матір і виходить.

      Соня сідає проти мене, становить лікті на стіл і, з’єднавши кінці пальців, говорить:

      – Мені, Якове, треба побалакати з тобою.

      Коли за дверима їдальні зникає маленька постать, я стаю самим собою. Присуваю попільничку, закладаю ногу на ногу й одкидаюсь на спинку стільця.

      – Слухаю з охотою.

      – Я прохала би серйозніше вислухати.

      – Серйозніше від мене може бути хіба тільки ідейний вегетаріанець.

      Соня деякий час мовчить, немов би занята своїми пальцями. Ніс у неї не Андрійків – правильний, суховатий, з рожевими, рухливими ніздрями. У Сосницького теж не Андрійків – м’ясистий, важкий; ніздрі, неначе цвяшком проткнуті. Мені здається, найвірніше дзеркало душі людини не очі, як гадають, а ніс. Бувають носи добрі, злі; м’які, тверді; важкі, легковажні; хитрі, простодушні.

      Соня зводить на мене Андрійкові голубувато-сірі очі й тихо говорить:

      – Не ходи до нас.

      Всередині штовхає мені щось боляче, але я, не перестаючи усміхатись, злегка дивуюсь і кажу:

      – Досить несподівана ґречність. Чому ж то так?

      – Ґречності покиньмо. Тому, що твоє… тому, що ти погано впливаєш на всіх нас. Дмитро при тобі розпускається, нервується. Андрійко стає неслухняним, вередливим. Я також не легко почуваю себе з тобою. Краще нам не бачитись.

      Я мовчу й усміхаюсь. Ніс у Соні від хвилювання блідне й губи стають ще тоншими, лице робиться сухим, колючим. Тепер видко, що їй двадцять дев’ять літ, а то й більше.

      Мені власне треба б встати й піти.

      – Чу-удно… – кажу я, струсюючи попіл з цигарки й роздрібнюючи кінцем цигарки сіреньку грудочку. – Чу-удно. А я гадав собі, що впливаю на вас, як найблаготворніше. Друг дому. В справжньому смислі цього слова, без лапок!..

      – Ти,