Записки Кирпатого Мефістофеля. Володимир Винниченко

на нього, зараз же бачу, що він має якесь прохання до мене. В мені прокидається веселе, зле бажання помучити цього самовпевненого, важкотілесого чоловіка.

      Сосницький жваво підходить до мене на зустріч, здоровкається, хляпає мене по плечах. Він усіх хляпає по плечах. Як і я сам, він з тих інтелігентів, що кажуть звожчикам, льокаям, дідусям-швейцарам «ти», «братєц», що хляпають своїх знайомих по плечах, животах і, загалом, скрізь і завжди почувають себе на місці.

      – Ти що ж це, Якове, зробив з моєю дружиною? Га? От комик! Та через що це ви горщика розбили?

      Я теж хляпаю його по плечах і, сміючись, одповідаю якоюсь дурницею. Коли сходяться двоє, що хляпають по плечах, то той, хто хляпає дужче й певніше, займає пануюче становище. А в іншого з’являється запобігливе підхіхікування.

      – Та ні, справді, слухай, що сталось?

      Я дивлюсь на його товстий, в’ялий, з круглими, крихотними ніздрями ніс, на голубі очі, на жовтяву гриву на голові, й у мене з’являється зловтішна радість: ніякої схожості немає в Андрійка з цим чоловіком. І знову хочеться спитати, чи знає він про сумніви Соні. Вона запевняє, що нічого не казала йому. Але хіба їй можна дати віру? А як знає, то що він почуває до мене й до Андрійка? А в тім, яке може бути батьківське почуття у цієї ледачої, розхристаної, сластолюбної людини? От він прийшов позичити грошей. За гроші він продасть і Андрійка, і Соню, і самого себе. Хіба купити Андрійка в нього?

      Я знов пускаю незначний порожній дотеп про дамські настрої й розлягаюсь у фотелі.

      – Дурниці, їй-богу! – сміється Сосницький. – Сидить у спальні і плаче. Обідать чомусь не варили. Взагалі, паршива справа, Яша, – каже він, криво усміхаючись і витягаючи цигарку.

      «От зараз попрохає грошей».

      – Так, не вдалось життя. «Не зійшлись характерами», як ти кажеш. Найкраще, звичайно, найблагородніше це – потиснути одне одному руки й розійтись.

      Він замовкає, ходить по хаті, важко навалюючись на кожну ногу й дивлячись у землю. Іноді він зиркає на мене, і я схоплюю в його очах чудну, пильну увагу, немов він слідкує, яке вражіння роблять на мене його слова.

      – Пусте! – кажу я, широко позіхаючи. – Завтра зате матимеш на обід цвітну капусту. – (Його улюблена страва.)

      – Ні, Якове Васильовичу, річ не в цвітній капусті. Не любить мене Соня, от що!

      Він вимовляє ці слова серйозно, рішуче й тихо. Потім додає трохи хапливо:

      – Я не в претензії, я не в претензії. Давно вже знаю…

      І знову ходить, так само поглядаючи на мене. Що за чортовиння?

      Таких балачок у нас ніколи не бувало. Що йому треба від мене? Випитати щось хоче, чи що?

      Я знов позіхаю і, усміхаючись, кажу:

      – Ти що, програвся вчора, чи що? Чого таке скигління?

      Його, як помітно, починає дратувати мій тон.

      – Ні, виграв! – сухо говорить він. – І можу тобі дати триста карбованців на рахунок мого довгу. От, маєш!

      Він виймає гаман і одраховує з пачки триста карбованців.

      Я збитий цілком з пантелику і на