Записки Кирпатого Мефістофеля. Володимир Винниченко

береться за щіточку, щоби мастить пальці правої руки.

      – Як-то не буде?! – питаю я, трохи зніяковівши від цієї, такої несподіваної відповіді. Власне, я сподівався її, але не в такій одвертій, нічим не прикритій формі.

      – Так, просто не буде та й годі! Я на розвід не дам згоди, а також не дам йому сина.

      – Через що?

      – Через те… – вона перестає говорити на хвильку, бо обережно набирає в цю мить кінчиком квачика фарби, – через те, що я принципіально проти розводу. Я стою за незломність шлюбу, Якове Васильовичу.

      Її вузьке, сухе обличчя з гарними, великими й холодними очима незвично спокійне. Дивно думати, дивлячись на нього, що ця жінка била по лиці іншу жінку цими самими вишаруваними пальцями, вся вкрившись оранжевими плямами, як описував Панас Павлович, і істерично закочуючи оці самі величнорозумні очі.

      – Часто доводиться жертвувати своїми принципами, Варваро Федорівно…

      – Я не з тих людей, Якове Васильовичу…

      Я дивлюсь на її жовто-червоні, нафарбовані губи, на жовто-золоте мите волосся, на сухий упертий ніс і почуваю, що вона, справді, навряд чи може пожертвувати чим-небудь.

      – Але як же ви гадаєте улаштувати свої відносини до Панаса Павловича?

      – Та ніяк! Він заспокоїться, покине вироблять дурниці й поверне до сем’ї.

      Вона помалу зиркає на мене й береться за свої подушечки.

      – Хм! А як не поверне?

      – А як не поверне, то це його діло. Але тоді ні сина, ні дочки не побачить ніколи.

      – Добре! Одначе в інтересах своїх дітей ви повинні піти на уступки.

      – Інтереси своїх дітей, Якове Васильовичу, я розумію краще, ніж Панас Павлович. І через те не можу віддати сина в руки людини, яка буде показувати йому приклади розпусти.

      – Розпусти?! Панас Павлович?!.

      – Так, розпусти!

      – Та він же любить цю дівчину, Варваро Федорівно, любить. Для того ж і хоче розводу, щоб…

      Варварі Федорівні на щоках виступає по невеличкій оранжевій плямочці. Одначе вона тим самим тоном каже:

      – Люблять і тих, що в публічних домах.

      Я кашляю, проводжу рукою по голові і тільки тоді кажу:

      – Мені здається, що ви мало маєте підстав проводити такі аналогії.

      – Так? – злегка підіймає вона кінчики губ, тим показуючи немов би посмішку. – А мені здається, що підстав занадто багато. А втім, ми з вами не зійдемось, ваші погляди інші. Та річ не в ваших поглядах, розуміється. Для мене кожна жінка, що має позашлюбні відносини з мужчиною, є проститутка. От і все.

      – Чекайте ж, Варваро Федорівно! Адже тих відносин, про які ви кажете, нема у них. І вам це добре відомо.

      – Але вони будуть, коли він піде до неї. І віддати свою дитину в той дім, де…

      – Вибачайте, але для того ж Панас Павлович і клопочеться про розвід. Згодьтеся на розвід, вони повінчаються й ніякої розпусти не буде…

      – Не можу згодитись, бо не можу піти проти своїх переконань.

      Я мимоволі розводжу руками. Варвара Федорівна набирає лівою