З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя. Коллектив авторов

плакати не мали снаги.

      Коли ж він грав веселої, ніяким робом не могли слухачі на місці вдержатись, бо гналися в танець, а то ще й реготали, наче турки, що накурились опію, і коли Козак Мамай не хтів спинитись, люди знемагали замалим не до смерті в шаленому танці, якщо запорозький характерник занадто гучно й весело посмикував струни та приструнки: терції та бунти, найтовщі, та кишкові баси, бо ж мала кожна з тридцяти двох струн свою осібну силу впливу.

      Та на цей раз, ненароком загравши, бриньчав Мамай сумно, але в міру, то хоч і плакали всі потроху, але не ревно, а просто зажурились, самі не знаючи – чому…

      Заплакала й неня Михайликова, забувши про киплячий куліш.

      Та й козаки-нетяги, що втекли від пана Купи, зашморгали носами.

      І старий козак-чатовий при хвигурі засмутився до сліз, – бо ж приводів до смутку та печалі в кожного було задосить і тоді.

      Та й Пилип-з-Конопель, чудернацький той запорожець, забув думати про свого Скаррона з його «Комічним романом».

      Заплакав би й Михайлик, коли б він плакати вмів, бо ж він перебував саме в тім переступнім віці, коли дитячих сліз уже не стало, а гірких, чоловічих, Бог йому ще не дав.

      Отак от і зажурилися всі.

      Заскавулів навіть вражливий Песик Ложка, хоч йому не перепало сьогодні жодної краплини оковитої, аж Мамай схаменувся, згадав про владу свого струменту, а вгледівши сльози, мерщій, щоб не ятрити таких дзвінких сердець, поклав бандуру на пухкий духовитий килим сивого чебрецю.

      Згадавши про достиглий куліш, подорожні взялись до вечері, запросивши й вартових од хвигури – і того старого, козака лубенського, київського чи, може, й смілянського, котрого звали Петром Гордієнком, і того, що досі безпробудно спав собі, якогось довгого, рудого та безбрового парубка, що його звали товариші Паньком Півторарацьким, і приязного Пилипа-з-Конопель, до якого так уважно придивлявся, хочучи про щось спитати, простодушний коваль Михайлик.

      А куліш вийшов славний, димком пойнятий, як і всякий куліш, що вариться в степу.

      Сипнувши в казанок пучку тонко змеленого перцю, добрі люди вечеряли смачно.

      Але сум іще краяв серця…

      Чи то від пісні Мамаєвої.

      Чи від тихого й загравного вечора степового.

      А чи від квиління осиротілого сокола, що, цілий день літавши за Мамаєм, і досі десь, у хмарній високості, чути було, оплакував свою так нагло втрачену подругу.

      Всі мовчали.

      Владислав Леонідович Карнацевич

      © Карнацевич В., 2010 р.

      Нар. 1978 р. (м. Харків)

      Битва під Конотопом[64]

Початок відкритої війни москви з виговським. Облога конотопа

      В жовтні 1658 року із м. Охтирки на українську землю ступило 20-тисячне військо бєлгородського воєводи Г. Ромодановського. Далеко не в останній раз цей російський полководець втручався у події в Україні. Практично вся історія Руїни пройшла при активній його участі. Появі Ромодановського передували локальні, але важливі операції його союзників – охтирських козаків. Вони зайняли плацдарм в Полтавському

64

Не входить у шкільну програму.