З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя. Коллектив авторов

– душа правдивая, сорочки не має,

      Коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє…

      Хоч дивись, не дивись, та ба, не вгадаєш:

      Відкіль я та як звали – нічичирк не взнаєш!

      Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати,

      Той може і прізвище моє угадати.

      А ти як хоч називай, на все позволяю,

      Аби крамарем не звав, бо за те полаю.

      А якого роду я, то всяк про те знає,

      Хто по світу ходить-блукає та долі шукає.

      Я, козак-запорожець, ні об чім не тужу,

      Як є люлька та тютюнець, то мені й байдуже!

      Надію маю на мушкет, на ту сіромаху,

      Що не ржавіє ніколи, на шаблю на сваху.

      Як натягну ж лука я, брязну тятивою,

      То від мене і хан кримський утіка з ордою…

      Завдавано чосу в тих віршах – коли туркам і татарам, що ласились на українські роздоли, коли панам-ляхам чи й своїм же, українським, дукам-срібляникам, перепадало там і єврейським загрібайлам-орендарям, крамарям та корчмарям, тобто всім утискачам і триворогам простого люду: українського, руського, єврейського чи польського.

      …А на малюнку в тій скрині, що схоронилася в бабусі Ганни, бравий Козак варив над багаттям кулешик, а внизу плівся мирний і цілком тверезий напис:

      Ось так я в степу веселюся,

      Одним кулешем похмелюся.

      І досі він блимає мені, той живий вогник під казанком, наче я й зараз лежу на дні старої скрині й заглядаю звідти в хмільний світ минулого, відблиски якого завше мерехтять наді мною в розумних, прегарних і прехитрих очах Козака.

      Мерехтять і мерехтять ті очі наді мною.

      Та й ви, читачу, вже бачите їх.

37

      Ось вони, ось…

      І відблиски багаття виграють у них, і жаріють вони, ті прехитрі очі, мов зорі вечорові, ранні, ще самотні – в тихому степовому надвечір’ї.

      А вогник – ще блідий, бо й не смеркалось.

      Над казанком схилилась матінка Михайликова, пильнуючи не дуже й поживної страви: вода, пшоно, смажене про запас в олії, яке возив кожен у мішечку, притороченому до сідла, та ще хіба дика цибулька, бо картоплі Європа тоді ще не знала, а старого сальця, щоб затерти куліш, у подорожніх не було, бо люди прості не вельми сито їли в будь-які часи, в будь-якій стороні, навіть і в нас тоді, на багатющій Україні.

      Але ще не кипів куліш, і, дожидаючи, поки він звариться, всі поважно сьорбали захалявними ложками з іншого казанка, цибулькою та хлібом заїдаючи, і хтось, поглянувши на теє сьорбання, не міг би й подумати, що в казанку – звичайнісінька сивушна горілка.

      Інколи простягала свою чималу куховарську ложку й матінка, часом помішувала куліш у меншім казанку, а в думках залітала далі та й далі.

      Принюхувався до горілки й Песик Ложка, постогнував, і хвостом виляв, і погавкував стиха, але Козак Мамай був невблаганний.

      – Не дам. І не скавчи.

      Песик Ложка поглядав на Мамая з докором.

      І той, схилившись до собачки, говорив йому стиха:

      – Нап’єшся знов. Не дам.

      А потім уже й уваги не звертав на нього, задумавшись про щось своє, сумне й відсіль далеке.

      Залітала в думках далеченько і Явдоха,