З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя. Коллектив авторов

скупо відказав караван-баша.

      Очі в Давидовича заокруглилися.

      – Ого! А ти теж ханський?

      – Умгу…

      – А що везеш?

      – Ай джан, – пирхнув Богуш, – скажи спочатку сам, хто ти, а потім уже випитуй.

      Давидович злодійкувато оглядався, і хоча на передньому возі нікого, крім них двох, не було, нахилився до Богуша і щось довго шептав йому на вухо.

      Караван-баша уважно слухав, недовіра на його обличчі мінялася здивуванням, далі – подивом, врешті – захопленням; Богуш широко усміхнувся і, змахнувши рукою, вдарив по простягнутій долоні Давидовича.

      – Ай, молодець! Ай, дорогий!.. А не обманеш?

      – Хіба мене сам староста обдурить.

      – Не обдурить, навіщо йому обдурювати, ти ж для нього – не ти, а мішок з грішми!

      Давидович зліз з воза, коли із-за лісів виринув купол Лисої гори. Покликав своїх ратників. Йому підвели коня.

      – Я знайду тебе у Хочериса, – сказав до купця, ставлячи ногу в стремено.

      – Не забудь, біля Вірменського моста! – гукнув йому вслід Богуш.

      Смерком Давидович з ратниками в’їхав до Львова через Галицьку браму.

      Арсен на службу більше не повертався. Забігав до нього Спитко – сказав: нездужає. А потім зайшов скрипаль Боцул – попрощатися: вирушає у свою Молдову.

      Бургграф скаженів. Хойнацький попередив Арсена, щоб покидав як можна скоріше Львів або ж вертався на службу з поклоном. Ні, у казнь так просто не посадять – за віщо, але хіба такого вже не було, що ціпаки чіплялися до невинних за злодійство?

      Арсен збирався у мандрівку. Куди – не знав. З жебраками? Минула слабість – з жебраками не піде, та й чи потребують вони його? Смішний Гаврило: слухай, каже, і передавай Осташкові. А хто мені повірить – панському лабзюкові? А якби й повірили – чи годен я, чи вмію, чи маю відвагу ставати віч-на-віч із смертю?

      І щодня дивитися на чужу дружину Орисю? Немає мені місця ніде… Знайду знову скоморохів і підемо світами, чей же і бідні люди веселощів жадають…

      Давно пішов би, та мусив ждати: Симеон Владика ще влітку вирушив до Кракова з челядниками, залишивши на нього свій рундук. Восени повернеться, ось-ось…

      – Яцько помер… – замість привітання сказав Арсен, коли майстер став на порозі.

      Високий, сутулий від довголітньої праці за пензлем і різцем, Симеон Владика стояв посеред кружґанку, безвільно опустивши руки, здавалось, ніщо не може зрушити з місця: вістка про смерть Яцька Русина, якого він ніколи не згадував, але ні разу не вивільняв свій мозок від думки про нього, на мить паралізувала старого майстра. Смерть улюбленого учня постала тепер перед ним непоправним злом, лихом, якого вже не перечекаєш, надіючись, що на світі зміниться на краще, що сам Яцько переможе свою слабість, що, врешті-решт, є друзі, які зуміють йому допомогти. А чи він, Владика, хоч раз за два роки спробував полегшити Яцькове життя? – заворушилася майстрова совість. Та ні, усе чекав, що той сам отямиться