Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

на рік отут, у одній моїй парафії. Бо ті гуцули – то як дики. То такий зіпсований нарід, що поняття переходить. Що я наговорюся їм, що си я набештаю, – а то все мов об стіну горохом, а то все ні до чого. Та вже не хочеться мені й губи отворити: дідько вас бери, чи я маю за вас у смолі кипіти? Дав би Бог свою википіти.

      Маруся хвилювалася, обурювалася, але о. Василя розворушити було неможливо.

      А вночі Маруся лежала, розпалена думами, і… завидувала Оришці.

      «Вона взяла свою частину. Надіялася на якийсь там горіх – і свобідно любила. Чому ж мені не дано навіть украсти свого щастя? І де воно?.. Чи не той леґіник чорноокий носить його на вістрю своєї бартки? Чи не в камені тім великім заковане, за дванадцятьма дверима? Де ж? Де моє хоч маленьке, хоч коротесеньке щастя?»

      IX

      Раз якось, коли думала Маруся про того леґіня, прийшло їй у голову, що, певно, він мусить бути з яворівської парафії. Яворів межував верхами з Криворівнею, той потік біг, власне, з яворівського боку – це все наводило на думки.

      Рішила їхати до Яворова: там в неділю мав бути храм. Властиво, між яворівським і криворівським парохами майже не було жадних відносин: ні о. Василь не їздив на храми до Яворова, ні, знов, яворівський ксьондз не приїздив сюди. І тому о. Василь, почувши, що Маруся хоче їхати до Яворова, здивувався і навіть розсердився.

      – Таже ти не знаєш там нікого! Я сам з тамошнім парохом знакомий от так, лише з реколекцій та соборчиків.

      – Ну, то що? Я можу й зовсім не йти до священика: побуду лиш у церкві та й назад.

      – Та ти збожеволіла, чи як? Та вони ж образяться: була коло церкви, а до хати й не зайшла.

      – А коли образяться, то зайду.

      – Нікого не знаючи? І тебе ніхто не знає.

      – Видко попа по халявах, як то кажуть. Зрештою, то мені зарахується за першу візиту.

      О. Василь лиш руками розводив.

      – Та що на тебе найшло? Чи об’їлася чого, чи як?

      Маруся здвигала плечима. Якась упертість заволоділа нею і просто хотілося поставити на своєму.

      – Хочу, та й більш нічого. Хочу на храм подивитися.

      – Та хіба ж у нас то вже й не храм? Або по сусідніх парафіях, з котрими жиємо?

      Маруся навіть не відповідала. Знала, що буде так, як вона хоче. Стара їмость прийде на поміч.

      Так і сталося: бабця уже говорила ласкаво синові:

      – Та поїдь уже, поїдь з нею. Що тобі? Подивися, яке ж воно молоденьке. Їй же розірватись хочеться, на людей подивитися, себе показати.

      О. Василь висував останній аргумент:

      – А служба Божа? Таже і у мене неділя якась, не можу ж я кинути свої обов’язки та їхати світами для жінчиних примх.

      – А ти згодом трохи приїдеш. Ми поїдемо наперед, побудемо в церкві – служба ж буде довга. Зроби вже так, Василю. Молоде ж воно, хочеться радості. А тут все сама та сама.

      – А що ж я їй – паничів зі Львова буду спроваджувати для розривки, чи як?

      – Та й то би не завадило. Правда, Марусе? – жартувала стара їмость.

      О. Василь уже починав бурчати собі під ніс. Це було знаком, що