Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

я в цю ніч, щоб зосталися сили ще послужити тобі…

      Але сон не йшов, і думки, як дикі гієни жеруть верблюда, рвали на часті душу Авіронову…

      XI

      А на другий день, як тільки блиснуло сонце, побіг Авірон до кущі приношення. Думав – буде перший, але де! Ізраїль уже прокинувся і вже ніс свою жертву на свіжого Бога.

      Від ранішньої прохолоди приємним трепетом здригалося тіло. Така рожева була пустиня, і такі веселі, повні віри й радості обличчя стрічних, що стидно стало Авіронові за свої нічні думи й за кощунство своє…

      І він постановив випросити прощення в Бога роботою.

      – Я буду багато робити, Господи, і ввесь час молитися тобі, і ти простиш мене тоді, – правда? – Так просто й щиро питав він Бога; і після тої бесіди тихо й просто стало на душі.

      Жертволюбність Ізраїля не заснула й уночі, і цілу ніч готували люди те, що мали нести завтра, і нетерпеливо дожидалися першого проблеску дня, а діждавшися, потяглися довгою низкою до кущі приношень і несли, несли, несли… Те, що називається ощадністю, мов щезло з сонму ізраїльського, ніхто не ховався за спину другого, ніхто не був хитрий і дріб’язковий, ніхто не утаював. Морем людей сколихнув великий подув, і як блудний син, повернувшися до батька, з подвоєною силою працює на отцівських ланах, – так і Ізраїль, повернувшися до Бога свого, ділом і жертвою старався знову заслужити собі милість.

      Тут же, коло кущі, зійшлися мудріші й старіші Ізраїля і Аронові сини, майбутні священики – Надав, Авіюд, Елеазар, Ітамар. Стояли мудріші й старіші й розмовляли, і кожне слово їх було долею народу, будучими днями його, і спокоєм дітей, і піснею дівчини. А до них підійшов старий, як сонце, і білий, як сонце, юдей. Він, мов святиню, тримав обома руками ремінь з великою золотою пряжкою й питав:

      – Де положити? – Але його ніхто не чув, бо всі зайняті були роботою своєю, а мудрі – мудрістю своєю. Старий знову спитав, дивлячись ясним поглядом дітей: – Де положити цей пояс? Облягав він рамена отців моїх і праотців моїх, бо прийшов до родини нашої з незгаданих віків. Як ока свого, берегли ми його в землі Єгипту, кажучи собі: ліпше ми самі будемо в неволі, ніж наша святиня. А вмираючи, батько передав мені цей пояс на смертельному ліжку й сказав: «Слухай, сину мій первородний! Щастя дому твого не покине і здоров’я – тіла, доки берегтимеш ти святиню цю. А день, у котрий братимеш цей пояс, чи на себе, чи на сина свого возложиш, буде світлим днем роду твого. І не погине твій рід, і не пересохне молоко в сосцях дочок кущі твоєї, і не поточить черв’як дерева твого, доки буде з тобою святиня…» Так говорив мені перед смертю отець, і я робив по слову його, і не посіщав Бог гнівом своїм дому мого. А тепер… без страху віддаю я святиню родини на святиню народу. Те, що це золото піде на ноги херувимів, чи на крила їх, чи на вінця, чи на петлю завіси святого святих, те збереже дім мій від немилості Бога… так само, якби й у мене в кущі був пояс цей. Тож прийміть дар роду нашого, о мудрі, хай буде й моя лепта в сокровищах Ізраїля.

      І побожно старий поцілував святиню й давав