Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

і м’язні не спочинуть. А коли вони дивилися на Моїсея, який він був запінений, розпатланий, розшарпаний, коли передавалося їм від нього те, чим горіла душа пророка, – о, тоді буря якась повставала в їх грудях, зростала якась безплотна ненависть, і криками вони тривожили один одного.

      А Моїсей кинув нараз трубою об землю, скочив на камінь і крикнув, але таким нелюдським голосом, що у тих, хто був поблизу нього, затремтіли ноги:

      – Господь!.. Це глаголить до вас Господь, Бог Ізраїля!.. Горе вам!.. Горе вам! Руку мою наведу на вас і розвію вас, як пісок, і хліб печалі вам дам і воду тісну!.. Це глаголить до вас Господь: кріпко підпережіть мечі свої і, обнаживши їх, пройдіть крізь стан від одних воріт і до других. І убийте кожний брата свого, кожний ближнього свого і кожний сусіду свого!..

      …Щось страшне почалося…

      Мов дикі звірі, що від крові п’яніють і гублять розум, кинулося коліно Левіїно на братів своїх. Забули левіти, що це не ворог, що це рідний же Ізраїль, з котрим пили і їли вони вчора. Забули, що тут ті, котрих вони поважали, любили, у котрих питалися поради. Все забули левіти. Те, що Моїсей помітно відрізняв їх від інших; те, що їх вибирав він завжди для жертвоприношень, давав їм до рук трішки якоїсь влади, – те відділило вже їх від братів тонкою, ледве помітною якоюсь перегородкою, вони чулися чимсь вищим, трішки чужим. І тому тепер забули вони серце в грудях, забули, що й вони такі ж самі юдеї, як і ті, що тікають перед ними, – і били, і рубали, і різали, мов увірвалися в дім запеклого й давнього ворога і мстять невинність судженої своєї. Якась таємна й страшна сила тягла їх уперед, і без думки, без вагання корилися вони їй, пам’ятаючи лиш одне, – треба пройти до воріт і вернутися назад, убиваючи.

      І вони вбивали… Ганялися за тими, хто тікав, розрубували голови тим, хто, ставши на коліна, благав про помилування. Коли мати затуляла собою дитину – вбивали й матір і дитя; коли мати, кричачи несамовито, витягала немовлятко перед собою – вбивали й дитину, і матір. Хлопчик термосив труп батька – меч перетинав хлопчика; двоє дівчаток тулилися одна до одної – обидві вмирали. І не було тут людей, тут були тільки – меч і жертва.

      І Авірон, молодий, чутливий, з ніжною душею, теж біг у товпі синів Левіїних і зросив меч свій кров’ю. Він не пам’ятав нічого, біг у кривавому млосному забуттю, і навіть ім’я, дороге ім’я Асхи ні разу не прийшло йому до думки. Щезла свідомість, щезла душа, – зостався один інстинкт, дикий, обнажений, загіпнотизований інстинкт.

      І тільки вже потім, коли всі вони, убійники, задихані, забризкані людською кров’ю, з блуждаючими п’яними очима, вернулися до кущі Моїсея і пророк дякував їм в імені Господа, призиваючи всякі благодаті на їх голови, – тільки від тої хвилі почала вертатися притомність до Авірона, але ще так поволі, що він, запаморочений, ледве розбирав слова Моїсея.

      – Благословення дасться на вас, – звідкілясь, мов здалеку-здалеку, чувся придушений, але знайомий голос… А сини Левіїни стояли, похиливши свої голови, й усмішка щастя, щастя сповнення обов’язку, щастя майбутніх благ, розцвітала