Дама з покритою головою. Femme couverte. Анастасія Байдаченко

Марно мадам де Белльваль обережними розмовами готувала її до шлюбу. Хіба ж до того підготуєшся? Від тих тілесних подробиць Маргариту починало нудити.

      Принцеса так і стояла біля вікна, блукаючи поглядом брунатною безмежністю полів. Плечі її беззахисно здригнулися.

      – Ваша високосте, на Бога, – прошепотів розгублений Філіпп, гадаючи, що вона плаче.

      Проте Маргарита не плакала. За ці роки заслання вона забула, як то плакати на людях. Також вона знала, що не повинна була ні про що питати Філіппа, чужу їй людину, що від народження стоїть значно нижче за феодальними сходами, виказати власну слабкість і непевність, необережними словами видати своє ставлення до графа… Але ж надто довго вона тримала у собі глуху злість, невимовлені слова, безсилий гнів, про який ніхто не здогадувався: ані капелан, ані фрейліни, ані мадам де Белльваль. Навіть сестрі своїй, Ізабо, вона не сміла написати те, що в неї на серці, бо очікувала, що все її листування перехоплюють та читають за наказом герцога. Але ж він… Чому саме Філіпп де Прюнель, надто живий привид її дитинства, зеленоокий джура, чому прислали саме його? І на мить, на коротку мить у його присутності Маргарита знову відчула себе дитиною, що, не стримавшись, необережно й надто щиро видала всі свої почуття.

      Миттєвість минула, наче дотик феї, наче сива казка, й Маргарита із жахом усвідомила, що вже не дитина, а хлопець перед нею – не юний паж герцога Орлеанського. Вона раптом відчула усю важкість цих п’яти років, проведених у бретонській глухомані. Вона вже не та принцеса, яка приїхала з Ла-Ферте, яка зіпсувала вбрання і зачіску за єдину радість вільно бігти прорізаним вітрами полем, бо навчилась ховати свої почуття, душити сльози та злегка посміхатись придворною посмішкою, щоб ніхто не здогадався, що в неї на серці.

      Вона озирнулась до Філіппа, на її очах не було ані сліду сліз, голос її став штучно спокійним:

      – Пробачте мені, месьє де Прюнель… Я і справді інколи почуваюсь бранкою у цьому замку.

      – Ваша високосте, хіба ви тут не господиня?

      Вона легко, по-придворному посміхнулась у відповідь і знаком відпустила Філіппа. І саме ця холодна неприродна посмішка розбила усе чарівне повітряне враження, яким Маргарита захопила його. Попри це, Філіпп все одно відчував себе пораненим. І не просто пораненим, а наче від удару зброя розтрощилась, пошматувавши йому серце уламками.

      Маргарита відважилася їхати верхи, ця забута дорога до Ренна дивно манила її та змушувала острожити коня. Посланці графа д’Етана поштиво трималися позаду, дормези з дамами та вози з речами повільно тягнулися за ними. Вона зрідка запитувала якісь дрібниці у месьє де Прюнеля, із таємним задоволенням помічаючи, як сувора мадам де Белльваль незадоволено й стурбовано хмурить лоба у віконці свого дормеза.

      У Ренні на неї чекав її суджений, якого вона геть не знала, обличчя якого давно зникло з пам’яті, а присяги – із серця. Маргарита знала, що повинна жити із ним, що інакше й бути не може, що вона має народити йому дітей, дати спадкоємця, знала, що доля жінки не може бути