Мальви. Роман Іваничук

щедрим. Алімові випало щастя, яке трапляється раз на десяток років одному з тисяч: він подав коронованому султанові чашу шербету. Йому тільки двадцять п’ять років, і вже чорбаджі, завтра з благословення султана стане булук-башею, післязавтра – яничар-аґою. І хай буде благословенний той день, коли кримський хан Джанібек-Ґірей вирушив трьома шляхами в Україну, щоб помститися козацькому гетьманові Тарасові Федоровичу за зруйнований Перекоп. Щедру плату взяли тоді ногайці з України – безкарно. Тисячі бранців пішли на сириці до Перекопу, не надіючись ні на визволення, ні на викуп. І слава Аллахові. Тобі, чужий могутній Боже, вклоняється до землі чорбаджі Алім за те, що вирвав ти його з проклятої землі, за те, що допоміг її забути і зняв з нього обов’язок віддячуватися предкам за своє народження.

      Яничари бенкетували. Порозсідавшись навколо казана, з якого курилася пахуча каурма73, вони їли і крадькома запивали вином; збоку на килимі за тацею, вивершеною помаранчами і ананасами, сидів Алім і теж пив вино.

      Все, що минуло, здавалося йому тепер вервечкою снів, бо дійсність для нього починається нині, а сни повинні канути навіки в небуття.

      Та все-таки вони були.

      Стояла колись білостінна хата посеред великого хутора, а в тій хаті, обсадженій головатими соняшниками, жила молода козачка з хлопчиком Андрійком. Серединою села бігла курна дорога, вздовж якої струнчилися двома рядами дерева, схожі на кипариси.

      У дворі ґелґекали гуси. Андрійко любив цей безугавний гам: він будив хлопця вранці і виганяв у широкий степ. А степ безмежний, його не можна перейти ні за день, ні за два, тому часто аж смерком повертався додому і покірно вислуховував докори жінки, яку називав мамою.

      – Де ти бродиш, козаче, до ночі? – сварила мама. Вона тулила до себе одинака і завжди при цьому нагадувала йому, що колись не в степу, а он у саду, пропав його маленький братик. Татари наскакують, цигани вандрують… – Ось приїде батько з походу, поскаржуся йому.

      Батька Андрійко бачив зрідка. То був статечний довговусий козарлюга в синьому жупані, з шаблею при боці; гості звали його паном сотником. Знав Андрій, що батько воює з татарами у тій далекій кримській землі. Тут же татар ніде не бачив, тому й не боявся їх, хіба іноді вночі, коли надворі гриміло, блискало і шуміли дощові потоки. Але вдень, коли все довкола пахло, аж дух захоплювало, – звідки могли взятися ті косоокі злі люди, що їздять на конях і забирають дітей із собою? А навіть якби були, то як знайдуть його у високій, мов ліс, траві?

      Баранчики білих хмарок пливли над степом, навкруги щось без угаву дзвеніло, присипляючи. Прокидався, коли розпечена сковорода торкалася обрію, – тоді чвалом біг додому, а по спині все-таки снували мурашки страху.

      Найцікавіше було ходити у степ із пастухами, що пасли громадську череду. Її вигонили далеко, на цілий день, тоді мати сама споряджала йому торбину, з якої тягло спокусливим запахом свіжого хліба, сала й часнику. Корови розкошували соковитою травою, хрумкотіли й форкали коні, пастухи, погейкуючи, віддалялися, а хліб солодко пах і ніде так не смакував, як тут – на степовій

73

Каурма – суп із баранини.