Название | Мальви |
---|---|
Автор произведения | Роман Іваничук |
Жанр | Историческая литература |
Серия | Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо) |
Издательство | Историческая литература |
Год выпуска | 1968 |
isbn | 978-966-03-8128-5 |
– Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить: «Горе тим, що пишуть писання своїми руками, а потім кажуть: це від Аллаха». Бо знамення, про які ти говориш, несуть наші воїни і до Азова, і до Багдада. І там, і там чорніє земля від наших ратників, як Кафський степ від сарани. Скажи мені, яка ж війна священна? Проти християн чи проти єдиновірних мусульман?
Затремтів посох у руці дервіша, а жінки з тривогою й надією дивилися в розумні очі аксакала15 – що скаже він ще, може, це прийшов до них віщун горя або радості?
Глянув Омар на зажурених матерів, сестер і дочок воїнів, що віддали або віддають життя за Високий Поріг16 над Євфратом і Доном, – жаль закроївся на губах, мовчав старий; повів очима на проповідників священних воєн – зло струснуло ним, і розповів він дервішам сон пророчий.
– Приснився дивний сон султанові Амурату під стінами Багдада. До лозини нібито підійшов ніж, щоб зрізати її. А лозина відіслала його до іншої. І ще побачив падишах уві сні шулік, що їли падаль, виригали і знову їли, і гинули, обжершись нечистю. Покликав Амурат мудреця і спитав його, що означає цей сон.
– Це віщування на нинішній день, – відповів мудрець. – Лозина, що відсилає ніж до своєї подруги, – це ми самі, що не щадимо брата задля своєї користі. А шуліки – то знову ж таки ми, що пожираємо чуже добро, відригуємося людським стражданням і робимо й робитимемо те саме, поки здохнемо від своєї ненаситності.
Закричав дервіш:
– Ти шиїт17, перс шолудивий! І мудрець той теж був персшиїт, хай почорніє його голова, яку, напевно, стяв великий падишах!
Заверещали дервіші:
– Хто ти такий? До каїрського паші відвести його!
Навіть не здригнувся аксакал.
– Я Омар-челебі, анатолієць. І цю відповідь султанові дав я. Затих крик, і шепіт пішов по юрбі, ім’я Омара зашелестіло на губах вражених монахів. О, його – цього мандрівника, меддаха і хафіза18, на якого ще не звелася рука жодного можновладця, знали в Стамбулі і Брусі, в Бахчисараї і Кафі.
– Моліться, люди, – мовив меддах. – Привид голоду блукає над степом. Благайте Бога, щоб не справдилися слова пророка про сім худих корів, що пожирають сім ситих, про сім сухих колосків, що пожирають сім налитих. Просіть милості в неба…
Він звів руки, прошепотів молитву і подався в безвість розпаленого степу.
Розділ другий
Зажурилась Україна, що ніде прожити,
Витоптала орда кіньми маленькії діти.
Малих потоптала, старих порубала,
А молодих, середульших у полон забрала.
Цього пекельно-пекучого літа господар-татарин відпустив Марію на волю. Два роки тому він купив її з хворою семилітньою дитиною на ясир-базарі і привів їх до своєї тісної й темної ліплянки.
Посередині татарської хати стояв ткацький верстат, а за ним, на міндері19,
15
16
17
18
19