Місто. Роман Іваничук

світ разом з високою Лисинкою був безборонно відкритий, і звідусіль на нього могла впасти смерть, а сонце і синє небо за вікном здавалися моторошно тимчасовими.

      Проте надворі панувала тиша, вона була погідною й дзвінкою, цей спокій своєю погожістю й дзвінкістю втілився раптом у брунатну бджолу, влетів до кімнати, задзумкотів над головами і, кружляючи біля вух, говорив не про тимчасовість, а про вічність життя за вікном; обличчя людей, що сиділи за столом, ледь розпогодилися – цього разу не від самозаспокоєння, а, мабуть, від усвідомлення незнищенності життя, і проказав коротко Роман Заставний:

      – Вічна…

      Тоді всі заговорили про бджолу, ніби кожен хотів поєднати себе з невмирущою природою і цим утвердитися в житті.

      – Це правда, – мовив Страус, відганяючи від себе настирливу комаху, – бджоли старші від людей. У Павучій печері в горах Валенсії зберігся малюнок, котрому двадцять тисяч літ: на ньому зображено, як людина добирається до бджолиного гнізда.

      – Можемо заздрити цим створінням, – мовив Мирон Костецький. – Вулик я назвав би ідеалом суспільного порядку, в ньому панує абсолютна дисципліна. Усі працюють, усі зайняті, кожен знає своє місце, кожен виконує свою функцію: чистильниця чистить комірки, годувальниця годує матку, приймальниця приймає нектар, сторожі стережуть вхід, а льотна бджола носить мед. І ніхто не протестує проти порядку: ким ти вродився, тим і будь. А людина хоче влади, вивищення, хоче панувати над слабшим.

      Мирон підвівся, вийняв з кишені срібний портсигар, клацнув, покришка відскочила, він узяв цигарку і, тримаючи її між двома пальцями в підведеній руці, розглядався за сірниками, мовби ждав, що хтось йому їх подасть, мовби вивіряв, чи сказані ним тільки що слова можуть стосуватися і його. Роман спостерігав цю Миронову позу, в ній було щось від гордовитості й зверхності, і він подумав, що для виявлення характеру людини досить незначного жесту.

      Василина метнулася до печі, зрозумівши, чого Миронові треба, взяла з припічка коробку сірників і подала йому, він кивнув злегка головою, запалив, глибоко затягнувся і, видихаючи дим разом із словами, заговорив не про силу, в якій щойно на крихітку впевнився, а зовсім про маловажне, яке його й не повинно б цікавити:

      – Я читав колись книжку про бджіл, не пам’ятаю автора…

      – Моріс Метерлінк, «Життя бджіл», – підказав Роман.

      – Можливо… Я не намагаюся запам’ятовувати авторів, щоб не засмічувати пам’яті, для мене важлива інформація… Так ось, якби кожна людина знала своє місце в суспільстві, не було б на світі воєн. Бджоли не воюють! – Він засміявся і раптом стих, втямивши, що сміх з нинішнім днем несумісний.

      – Але вони й не мислять, – вставив Роман.

      – Хіба бджолам від цього погано?

      – Ти ж їх ставиш за зразок суспільного порядку. А людина все-таки думає…

      Мирон сів і погасив у дерев’яній попільничці цигарку. його дбайливо виголене підборіддя випнулося вперед, Роман відзначив