Ґолем. Ґустав Майрінк

Я чув багато розмов про нього. Ви щось знаєте про Ґолема, Цваку?

      – Хто може сказати, ніби щось знає про Ґолема? – стенув плечима Цвак. – Він належить до царини леґенди, доки одного чудового дня на вулиці не вихлюпнуться події, які раптом знову покличуть його до життя. Тоді якийсь час тільки й мови, що про нього. Чутки розростаються до нечуваних розмірів, стають настільки перебільшеними й роздутими, що, зрештою, самі розсипаються на порох від власної неправдоподібності. Кажуть, ця історія походить десь із сімнадцятого сторіччя. За приписами тепер уже втраченої кабали, один рабин створив штучну людину, прислужника, – так званого Ґолема. Той мав допомагати йому дзвонити у дзвони в синагозі й виконувати всіляку чорну роботу.

      Однак справжньою людиною він не став, лише тупе, напівсвідоме існування жевріло в ньому, та й то лише вдень. Завдяки магічній цидулці, вкладеній за зуби, він притягував до себе вільні космічні сили всесвіту.

      І коли якось перед вечірньою молитвою рабин забув вийняти йому з рота папірця, Ґолем упав у шаленство, метався темними вулицями міста, руйнуючи все на своєму шляху. Аж доки рабин перехопив його й знищив цидулку.

      Тоді істота впала долі мертвою. Від неї нічогісінько не зосталося, хіба маленький глиняний чурбак, який ще й досі показують у Старій синагозі.

      – Того рабина запросили одного разу до кайзера в палац, щоб викликати душі мертвих, – устряв Прокоп. – Сучасні вчені стверджують, він користувався при тому Laterna magica, чарівною ліхтарнею…

      – Та звісно ж, яке безглузде пояснення не знайде схвалення серед сучасних вчених мужів! – незворушно вів далі Цвак. – Laterna magica! Ніби кайзер Рудольф, який усе життя захоплювався магічними витребеньками, не помітив би відразу такого грубого шахрайства…

      Я, щоправда, достеменно не знаю суті леґенди про Ґолема, однак щось, що не може померти, таки живе в цій частині міста й тісно з нею пов’язане – цього я певен. З роду в рід тут мешкали мої пращури, тож навряд чи хтось пережив і успадкував у споминах більше за мене воскресінь Ґолема.

      Цвак раптом замовк, відчувалося, як думками він помандрував у минуле.

      Дивлячись на нього, як він сидить за столом, підперши голову, на його рожеві, ще зовсім молоді щоки, які так незвично дисонували з сивими скронями, я мимоволі порівнював лялькаря із застиглими масками облич його маріонеток – він часто мені їх показував.

      На диво схожими вони були.

      Той самий вираз, ті самі риси обличчя.

      Є на світі речі, невід’ємні одні від одних, подумав я. Ось, скажімо, проста доля Цвака. Мені видається нереальним, ба навіть жахливим, що така людина, як він, яка мала краще за предків виховання, на яку чекала кар’єра артиста, раптом повернулася до ветхої скрині з маріонетками й знову волочилася ярмарками, змушуючи тих ляльок, які ще його пращурам забезпечували злиденне животіння, виробляти незґрабні вихиляси й демонструвати мляві емоції.

      Він не зміг з ними розлучитися, збагнув я. Вони живуть його життям, і коли він був далеко, вони впліталися у його думки, оселялися у його мозку, позбавляли спочинку й