Ґолем. Ґустав Майрінк

широке, гладко виголене обличчя з простацькими рисами пересмикувало від збудження.

      Мимоволі я простежив за його поглядом і помітив, що гладун, мов заворожений, не зводить очей з рудої Розіни, яка стояла по той бік провулку зі своїм вічним хтивим усміхом на устах.

      Старий намагався привернути її увагу. Я бачив по ній, що вона спостерегла ті знаки, але вдавала, наче не розуміє натяку.

      Нарешті старий не витримав, навшпиньки побрів через вуличку, кумедно, з ґрацією великого чорного ґумового м’яча перестрибуючи через калюжі.

      Його, вочевидь, тут знали, бо звідусіль посипалися коментарі на його адресу.

      Якийсь босяк позаду мене із червоним плетеним шаликом на шиї, у синьому військовому картузі, з вірґінією3 за вухом, гримасував поза його спиною, однак сенсу тих кривлянь я не розумів.

      Дотямив лише, що старого гладуна називали у єврейському кварталі «масоном». Таке прізвисько тут давали тим, хто упадав за малолітніми дівчатками, але, завдяки панібратським стосункам з поліцією, міг не боятися кари за це…

      Розіна й старий зникли в пітьмі підворітні.

      Пунш

      Ми відчинили вікно, щоб вивітрити тютюновий дим з моєї крихітної кімнатки.

      Холодний нічний вітер прохопився досередини, налетів на скудлачені пальта, що висіли на дверях, аж вони тихо заколихалися туди й сюди.

      – Достойний головний убір Прокопа хоче полетіти собі геть, – мовив Цвак, показуючи на величезного капелюха музиканта, широкі криси якого гойдалися, мов чорні крила.

      Йосуа Прокоп весело підморгнув.

      – О, він хоче… – кивнув він. – Напевно, хоче…

      – До Лойзичека на танці… – вставив і своє слово Фрізландер.

      Прокоп засміявся, відбиваючи рукою такт під тонке завивання зимового вітру понад дахами. Потім він зняв зі стіни мою стару розбиту ґітару, удав, ніби грає на її порваних струнах, і бравурно затягнув пискливим фальцетом чудову блатну пісеньку.

      – Як ловко він оволодів тюряжним жарґоном, – засміявся Фрізландер, підхоплюючи куплет.

      – Цю потішну пісеньку щовечора гугнявить у Лойзичеку мішіґений Нефталій Шафранек у зелених окулярах, а йому підкидає нові куплети, приграючи на гармоніці, розцяцькована бабега, – пояснив мені Цвак. – Мусите якось піти з нами до тої кнайпи, майстре Пернат. Може, трохи згодом, коли доп’ємо пунш… Що скажете? З нагоди вашого нинішнього дня народження!

      – Так, так, ходімо з нами, – підхопив Прокоп, зачиняючи вікно. – Таке варто побачити!

      Далі ми пили гарячий пунш, поринувши у власні роздуми.

      Фрізландер вистругував дерев’яну ляльку-маріонетку.

      – Ви нас цілком відрізали від зовнішнього світу, Йосуа, – урвав тишу Цвак. – Відколи ви зачинили вікно, ніхто й слова не вимовив…

      – Коли перед тим гойдалися пальта, я лише подумав про те, як це дивно, коли вітер ворушить неживі речі, – квапно відповів Прокоп, мовби вибачаючись за своє мовчання. – Який чудернацький вигляд

3

Вірґінія – тонка сиґара.