Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

поля в закутках. Вони здавалися також без опору. Лише кільканадцятеро пострибали у задні вікна будинку, але втрапили до рук очікуючих Стак’янів. Водночас шляхта взялася до грабунку фір, на яких здобич лежала дуже щедра. Дехто радив пограбувати й обійстя, але боялися пана Володийовськогo, а може, присутність в оселі Білевичівни тамувала їхнє зухвальство. Своїх полеглих, між котрими було троє Бутримів і двоє Домашевичів, поклала шляхта на вози, щоб їх похристиянськи похоронити, для убитих прислужників пана Кміцица наказали селянам копати рів за садом.

      Пан Володийовський тим часом, шукаючи панночку, перетряс весь будинок і знайшов її лише в скарбниці, що тіснилася на розі, до якої провадили маленькі та важкі двері зі спальної кімнати. Була то маленька кімнатка з вузькими вікнами, на яких були встановлені масивні ґрати, побудована квадратом із мурів, таких міцних, що пан Міхал визнав негайно, що навіть якби пан Кміциц і висадив дім порохом, то ця кімната, ймовірно, уціліла б. Це дозволило йому змінити на краще думку про пана Анджея. Дівчина сиділа на скрині недалеко від дверей, з опущеною головою, з обличчям, майже повністю затуленим волоссям, і навіть не підняла його, почувши лицаря, котрий входив. Мабуть, гадала, що це сам пан Кміциц, або хтось із його людей. Пан Володийовський став у дверях, стягнув шапку, відкашлявся раз і ще раз, але побачивши, що це не допомагає, нарешті озвався:

      – Шановна панно, ви вільна!..

      Тоді з-під накинутого волосся поглянули на лицаря блакитні очі, а потім показалося за ними чарівне обличчя, хоча бліде і немов непритомне. Пан Міхал сподівався вдячності, вибуху радощів, однак полонянка сиділа нерухома і лише дивилася на нього безтямно. Тому лицар сказав удруге:

      – Приходьте, панно, до тями, Бог зглянувся на вашу невинність. Ви вільна і можете повертатися у Водокти.

      Цього разу в погляді Білевичівни було більше притомності. Вона піднялася зі скрині, струснула назад волосся та спитала:

      – Хто ви такий?

      – Міхал Володийовський, драгунський полковник віленського воєводи.

      – Я чула битву… постріли?.. Розповідайте.

      – Та що там розказувати. Ми прийшли вас урятувати. Білевичівнa вже цілком схаменулася.

      – Дякую вашій милості! – вимовила вона поспішно тихим голосом, в якому пробивався смертельний неспокій. – А з тим що сталося?..

      – З паном Кміцицом? Не бійтеся, панно: він лежить без тями надворі. І це я, не буду хвалитися, зробив це.

      Пан Міхал сказав це з певною метою, але якщо він сподівався подиву, то марно. Білевичівна не зронилa ні слова, натомість хиталася на ногах і руками почала шукати опору за собою, відтак опустилася важко на ту саму скриню, з якої хвилину тому підвелася.

      Лицар підбіг до неї жваво.

      – Як ви почуваєтесь?

      – Нічого… нічого… Зачекайте, будь ласка… То пан Кміциц убитий?..

      – Що мені той пан Кміциц! – зупинив її пан Володийовський. – Тут про вас ідеться!

      Раптом сили до юнки враз повернулися, бо вона підвелася знову та, глянувши йому відверто в очі, крикнула з гнівом, нетерплячістю