Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник). Василь Земляк

до ґанку так граціозно й увесь був на такому духовному злеті, що мимоволі викликав захоплення навіть у тих, що досі мали під сумнівом його як скільки-небудь мислячу істоту. Опинившись перед вусатим, він зміряв його з ніг до голови своїм цапиним поглядом, тоді прибрав войовничої пози, зігнувшись у дугу й даючи вусатому зрозуміти, що він силою проб’ється на слідство, коли його не пропустять туди добром. Вусатому невтямки, що цап пройшов школу вавилонської сільради, де звик до шанобливішого обходження з ним, і запобігливо причинив перед рогатим двері. Цап зів’яв, повернувся непоквапом, як роблять це четвероногі, й пішов геть, а натомість до ґанку пошкутильгав Данько, який ще тоді, при падінні у прірву, звихнув ногу й за інших обставин мав би лежати без руху.

      – Попрощайся з людьми, – шепнув йому вусатий, коли Данько піднявся на ґанок.

      – Люди добрі, – повернувся Данько до людей. – Я й кажу, що я не стріляв у комунара. Ось мій хрест на те: не стріляв!!! Та коли вам так хочеться моєї смерті – я піду… – Він дістав із кишені в’язочку ключів – од хати, від залізного пута для коней та ще від чогось, сказав навіщось: – Ключі!!! – й жбурнув їх Лук’янові до свого воза. Посторонивши вусатого, пішов чи не назавше.

      А тут форкають коні в опалках, лежать на спориші натомлені дорогою лошата, чути, як хтось п’є воду з банки. Тоді підвівся філософ, поправив окуляри на завушші, якусь хвилю ніби вагався, боровся з собою. Бубела притому, насупивши білі брови, з-під воза пронизав філософа важким поглядом: «Що він збирається говорити, сей злидень?..» Фабіян почув, як по його спині забігали мурашки.

      – Нехай викличуть сюди вітряного сторожа. Він знає, хто стріляв…

      – Що ти плещеш, дурню? Якого сторожа?.. – виступив Панько Кочубей із затінку, де ладнувався переснідати, тримаючи в руці варене яйце.

      – Отого самого… Якого ж іще?

      – Що ти ворушиш мертвого в гробу?

      – Отченашка жива. Нехай покличуть її…

      – Тепер бачите всі, що він юродивий, – устав з-під воза Бубела, – що його цап розумом світліший за нього…

      – А те всім відомо…

      – Іще звідтак, як він відмовився од землі…

      – Й коня проміняв на окуляри…

      – Філософ! Ха-ха-ха!

      І на сміх його. Жовчний, страшний, божевільний сміх.

      На ґанок вибіг вусатий і сказав їм, що вони заважають слідству. Фабіян сконфужено повів скельцями, поклонився громаді, наче хотів вибачитись перед нею, тоді підійшов до воза, скрутив віхтика з соломи й заходився змітати ним пилюку з чобіт. Він зодягався до Глинська у найкраще, що мав, то застебнув комірець синьої сатинової сорочки, поправив китички на поясі, перевірив, чи є в кишені хустиночка, тоді запитав Лук’яна:

      – Де тут у них райпартком?

      – Навіщо? Ти ж бачиш, що тут усі свої. І дядечко з ними заодно…

      – Піду до товариша Теслі…

      – В кінці вулиці. Біля старого млина…

      Панько Кочубей мало не вдавився крутим яйцем, а