Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник). Василь Земляк

домовину, – зайняти його місце. Робота тиха – є вітри чи нема, а платня йде. Одне слово – вітряний сторож. Подумай, Левку. Бо ж нам однаково когось доведеться шукати…

      – Гаразд, я подумаю, але згодом. Бо це наче ще на живе місце…

      – Звісно. Хіба ж я кажу – зараз? Ось поховаємо, забудемо, один-другий вітерець продме. А тоді вже й того. Домовимось, якщо твоя ласка на те.

      – Я поміркую…

      – Ну, ну, міркуй. А де ж бо твій цап?

      – Десь обідає, супостат.

      – Щось давно не було його на моїм хуторі.

      – А йому вистачає справ у Вавилоні…

      – Ти зняв мірку, усе як слід?

      – А як же без мірки…

      – Ну, то кінчай… Бог тобі на поміч… Ще міг би й пожити старий. Але, знать, такий йому знак на небесах. Усі підемо туди ж, усіх нас колись обміряє Фабіян. Хе-хе-хе. А потім і для нього хтось виструже труну…

      – Я вже подбаю про це сам. Але чиє серце не хоче вмирати, той не помре. Якщо його силоміць не повісять на бантині…

      – Це до чого, Левку?..

      – До того, Кіндрате Остаповичу, що я не можу прийняти від вас гроші за цю домовину. Тихін був мені друг, а я на друзях не заробляю.

      – Забагатів, чи що?

      – Ні, в грошах завше маю велику потребу. Але не в таких грошах…

      – Гроші не пахнуть… Чому ж ти маєш тратитись на людину, похорон якої ми беремо на себе?

      – Це великодушно, та гроші все ж заберіть, Кіндрате Остаповичу.

      – А тобі наперед замовляють?..

      – Чому ж, замовляють. Дивний закон. Труна стоїть на горищі, а чоловік живе і живе. Різна буває завбачливість…

      – Коли вже ти такий забобонний, зміряй мене. На оцей завдаток.

      – Я живих не міряю…

      – А як? На око?

      Погляд замовника ненароком спіткнувся об теслярську сокиру трунаря, зашерх на її вістрі. Сокира лежала на верстаку в стружках, дісталася йому від Панкрата разом з іншим начинням. Нервово погладив кошлату брову пучками пальців, тоді зиркнув на вікно, чи стоїть кінь у ресорках.

      – Літа маю такі, що вже й можу подумати про хату…

      – Гаразд. Підійдіть до стіни. Ось сюди. Тут Боніфацієва замітка, то нехай буде і ваша. Станьте рівненько. Руки опустіть. Зніміть капелюха, однаково вам доведеться з ним розпрощатись. А голову підніміть. Ось так…

      – А чого Боніфацію гарячитись?

      – Побився з Зосею. То прибіг сюди. Каже, смерть собі заподію. Я його і заміряв. Але помирилися. Живуть, – Фабіян одійшов, пильно зміряв клієнта крізь усміхнені скельця. – Гарно будете виглядати. Боніфацій, так той зблід, коли я робив над ним зарубку. А ви мені подобаєтесь. Будете жити, Кіндрате Остаповичу… – Взяв із верстака сокиру, тоді виступив на край лави і зробив зарубку.

      Брови змокріли у замовника, як миші.

      – Все?

      – До покрови буде готово. А то й раніше.

      – Мені не к спіху, Левку. – Він одійшов, зиркнув на зарубку. – От бачиш, як усе просто на цьому тлінному світі. Був великий Бубела, а наче його вже й нема. Це ти мав на увазі?..

      – Я