Пригоди Гекльберрі Фінна. Марк Твен

спалаху було чітко видно найдрібніший прилад на ній; біля великого дзвона стояло крісло, а на його спинці висів старий капелюх.

      Було вже геть за північ, буря ще лютувала, і все навколо виглядало так таємниче, що я відчув невтримне бажання, яке на моєму місці відчув би кожен інший хлопець, якби побачив розбитого пароплава, що лежав отак похмуро посеред річки, – мені закортіло забратися на палубу, пополазити скрізь та подивитися, що там робиться. Я сказав:

      – А давай-но пристанемо до нього, Джіме.

      Але Джім затявся й спершу не хотів нізащо. Він сказав: – Вигадаєш таке – приставати до розбитого пароплава! Нам і тут добре. Гляди, щоб, бува, не вийшло так, як у Святому письмі сказано: «Де гріх – там і покута». Вважай, що там, може, й сторож є.

      – Дід твій там за сторожа! – кажу я. – Там нема чого й стерегти, крім стернової рубки та капітанської каюти. Невже ж ти гадаєш, що хтось захоче важити головою заради такого добра та ще такої ночі, коли пароплав щохвилини може розвалитися й піти на дно?

      Джім не знайшов, що на це відповісти, а через те промовчав.

      – Та й до того ж, – кажу я, – ми змогли б позичити щось путнє з капітанської каюти. Сигари там, напевне, знайдуться – центів по п’ять за штуку готівкою. Капітани пароплавів завжди люди грошовиті, одержують аж шістдесят доларів на місяць і не стануть торгуватися за злиденний цент, якщо, скажімо, вподобають якусь річ. Бери-но в кишеню свічку, Джіме: я не заспокоюся, поки ми не обшукаємо всього пароплава. Невже ти думаєш, що Том Сойєр проґавив би таку нагоду? Та нізащо у світі! Він би назвав це «пригода»! Авжеж, так і сказав би: «Справжня пригода!» Он що! Та він, хай там що, а заліз би на розбитий пароплав, навіть коли знав би, що там йому капець буде. Ще й з яким шиком зробив би теє! Ого! Вигадав би якусь таку штуку, що тільки рота роззявиш!.. Ти подумав би, що то сам Христофор Колумб відкриває царство небесне. От шкода, що немає тут Тома Сойєра!

      Джім побурчав трохи, а проте поступився. Він сказав, що говорити треба якомога менше й тільки пошепки. Сяйнула блискавка і саме вчасно показала нам розбитий пароплав; ми вчепилися за вантажну стрілу з правого боку й прив’язали до неї наш пліт.

      Палуба тут піднялась дуже високо. Ми подалися вниз, на лівий борт, до капітанської каюти, обережно намацуючи ногами дорогу й широко розкинувши руки, щоб не наткнутися на ванти, – було так темно, хоч в око стрель. Скоро ми натрапили на засклену ляду, злізли на неї, ступили крок і опинилися перед дверима капітанської каюти, що були розчинені навстіж, і – щоб я луснув, коли брешу! – раптом в глибині рубки побачили світло, і в ту саму мить до нас долинули голоси.

      Джім прошепотів, що йому погано і що треба звідси забиратися геть. Я сказав: «Гаразд», – і вже хотів був вертатися на пліт, коли раптом почув, як хтось зойкнув і жалібно промовив:

      – Ох, не руште мене, хлопці! Їй же богу, я й слова нікому не скажу!

      Другий голос відказав йому досить гучно:

      – Брешеш, Джіме Тернере! Чували ми те не раз.