Пригоди Тома Сойєра. Марк Твен

не любив його.

      Минуло хвилини зо дві, а може, й менше – і він забув про всі свої тривоги. І не тому, що вони були не такі прикрі й гіркі, як печалі дорослих людей, – просто їх на якийсь час витіснило нове непереборне захоплення, точнісінько так, як і доросла людина забуває своє горе, збуджена якимсь новим, цікавим для неї ділом. Таким цікавим ділом став для Тома новий спосіб свистіти, щойно перейнятий від одного негра, – і хлопцеві не терпілося повправлятись у ньому на волі. То був особливий, подібний до пташиного, свист, таке собі заливчасте щебетання, яке виходить, коли часто-часто доторкатися кінчиком язика до піднебіння, – читач, певно, пригадає, як це робиться, якщо він сам був колись хлопчиком. Не пошкодувавши зусиль, Том скоро опанував цю премудрість і тепер простував вулицею з солодкою музикою на устах і великою вдячністю у душі. Він почував себе, наче астроном, що відкрив нову планету, але радість його, поза всяким сумнівом, була ще більша, глибша й щиріша, ніж в астронома.

      Літні надвечір’я тягнуться довго, і надворі ще не споночіло. Раптом Том урвав свою трель. Перед ним був незнайомець – хлопчина, трохи більший за нього самого. У глухому провінційному містечку Сент-Пітерсберзі будь-яка нова людина, незалежно від статі й віку, являла собою справжню дивовижу. А цей хлопець був ще й добре вдягнений – аж надто добре, як на будень. Просто-таки неймовірно добре. На ньому був гарний новісінький капелюх, застебнута на всі ґудзики, нова й чиста синя сукняна куртка і такі самі нові й чисті штани. До того ж він мав на ногах черевики, а була ще тільки п’ятниця! І навіть краватку на шиї – якусь барвисту стрічку. Одне слово, справляв враження міського жевжика, а Тома від таких аж з душі вернуло. Чим далі він розглядав це виряджене диво, тим вище задирав перед ним носа і тим жалюгіднішим здавався йому власний одяг.

      Жоден з хлопців не озивався. Коли зрушав з місця один, зараз же зрушав і другий – але тільки вбік, по колу. Вони весь час трималися лицем до лиця, дивлячись просто в очі один одному. Нарешті Том сказав:

      – Вибити тобі бубну?

      – Ану спробуй, побачимо.

      – Кажу – виб’ю, то й виб’ю.

      – Руки короткі.

      – А от і виб’ю.

      – Не виб’єш.

      – Виб’ю.

      – Ні, не виб’єш.

      – Виб’ю!

      – Ні!

      Запала ніякова мовчанка. Потім Том спитав:

      – Тебе як звати?

      – А тобі що до того?

      – Ось я тобі покажу, що мені до того.

      – Чого ж не показуєш?

      – Багато говоритимеш, то й покажу.

      – І говоритиму, і говоритиму, і говоритиму! Ну, то що? – Думаєш, ти велика цяця, еге ж? Та якби я захотів, то помолотив би тебе однією рукою, а другу хай би мені прив’язали за спиною.

      – То чого ж не помолотиш? Тільки базікаєш.

      – А таки помолочу, як не вгамуєшся.

      – Ха-ха, бачили ми таких!

      – Слухай, чепуруне! Гадаєш, ти велика птиця, еге ж?

      Ач якого капелюха напнув!

      – Не подобається – то збий його з мене. Збий – і побачиш, що тобі буде.

      – Брешеш!

      – Сам ти брешеш.

      – Ти