Спершу найважливіше! Жити, любити, вчитися, залишити слід. Стівен Р. Кові

про час і життя. Читаючи цей розділ, будьте готові до глибокої внутрішньої роботи. Ми писали цю книжку з думкою, що ви читатимете її підряд, але можете перейти до частини другої, якщо вважаєте, що так дістанете більше користі. Прочитайте про організацію справ із сектору ІІ, переконайтеся, які переваги він дає, а потім повертайтеся до розділу 3. Гарантуємо: якщо ви зрозумієте і почнете застосовувати три фундаментальні ідеї, описані в цьому розділі, то ваш час і життя зазнають неймовірних змін.

      1. Скільки людей на смертному одрі пошкодують, що замало часу проводили в офісі?

      «Хороше» – ворог «найкращого».

      Ми постійно робимо вибір, на що витрачати час. Це стосується і значних відрізків часу, і щоденних миттєвостей. А потім живемо з наслідками цих виборів. І часто нам ці наслідки не до вподоби, особливо якщо виникає конфлікт між тим, на що ми витрачаємо час, і тим, що для нас по-справжньому важливе.

      Я живу в шаленому темпі! Цілими днями мотаюся – зустрічі, телефонні розмови, папери, завдання. Увечері я, як витиснутий лимон, падаю в ліжко без сил, а ранесенько схоплююся, щоб знову впрягтися в усе це. Я багато встигаю, переробляю купу роботи. Але часом зупиняюся і думаю: «Ну і що? Що` з того, що я роблю, справді важливе?» І мушу зізнатися, я не маю відповіді на це запитання.

      У мене таке відчуття, що я просто розриваюся. Сім’я для мене дуже важлива. Робота важлива не менше. І я живу в постійному конфлікті, щоб і вовки ситі, і вівці цілі. Чи можна бути справді успішним – і щасливим – і на роботі, і вдома?

      У мене на все не вистачає рук. Рада директорів і акціонери нападають на мене, як розлючений рій, бо вартість наших акцій падає. І я весь час мушу бути суддею у війнах за вплив між працівниками. Нести відповідальність за якісні покращення в нашій організації – величезний тягар. Бойовий дух наших працівників упав нижче від плінтуса, і я відчуваю провину, що не спілкуюся з ними в неформальній обставі й не дослухаюся кожного. А на додачу до цього всього моя родина готова списати мене в утиль, бо вдома я майже не буваю, хоча не так давно провів відпустку з сім’єю.

      Мені здається, що я зовсім не контролюю свого життя. Намагаюся зрозуміти, що для мене важливо, встановити цілі й досягати їх. Але всі навколо – начальник, колеги, дружина – весь час встромляють палиці в колеса. Я щось планую – а інші перебивають мої плани своїми вимогами до мене. Важливі для мене речі просто не витримують натиску важливих речей для інших.

      Я чую від усіх, що досяг успіху. Я багато працював, багато пережив, багато чим пожертвував і нарешті добрався до вершини. Але я нещасливий. У моїй душі – пустка. «Невже оце й усе?» – як співає Пеґґі Лі в своєму старому хіті.

      Я не можу діставати задоволення від життя. Якщо хоч щось починає мене радувати, тут же я згадую ще про десяток речей, які вганяють мене в депресію, і я через це почуваюся винним. Постійні спроби вирішити, що ж мені, врешті-решт, робити, – це постійний напряг. Як мені визначити, що найважливіше? Це реально?