Джерело. Дэн Браун

собі подивитися на масивний музей, який мерехтів уже близько. За одним разом окинути оком будівлю було неможливо. Натомість погляд ковзав урізнобіч понад чудернацькими видовженими формами.

      «Ця будівля не просто порушує правила, – подумав Ленґдон. – Вона взагалі на них не зважає. Ідеальне місце для Едмонда».

      Музей Ґуґґенхайма в Більбао нагадував образ із якоїсь інопланетної галюцинації – колаж закручених металевих форм, які наче геть випадковим чином спираються одна на одну. Хаотична маса споруди розкинулася, вкрита понад тридцятьма тисячами титанових плиток, які блищать, мов риб’яча луска, і надають будівлі водночас органічного й інопланетного вигляду – немов із води виліз якийсь футуристичний левіафан і розлігся на березі, щоб погрітися на сонечку.

      Коли будівлю відкрили в 1997 році, The New Yorker вітав архітектора Франка Ґері, який створив «фантастичний корабель мрії у хвилястому титановому запиналі», а інші критики розсипалися в похвалах: «Найвеличніша будівля нашого часу!», «Меркуріанський блиск!», «Дивовижний архітектурний витвір!»

      Від часу того дебюту було зведено десятки інших «деконструктивістських» будівель – концертна зала імені Волта Диснея в Лос-Анджелесі, виставковий центр «Світ BMW» у Мюнхені, навіть нова бібліотека при альма-матер Ленґдона. Кожна з них мала радикально новітні дизайн і конструкцію, однак Ленґдон сумнівався, чи може бодай котрась із них силою шоку дорівнятися до музею Ґуґґенхайма в Більбао.

      У міру наближення Ленґдон бачив: фасад із кожним кроком наче змінює форму, показує нове лице під кожним кутом. Тепер було видно найразючішу ілюзію музею. Коли на будівлю дивитися так, то ефект неймовірний: вона немов справді пливе по воді, гойдаючись на поверхні широкої «лагуни нескінченності» понад зовнішньою стіною.

      Ленґдон на мить зупинився помилуватися цим, а тоді перейшов лагуну мінімалістичним містком, який вигинався понад рівним водяним дзеркалом. Посеред того мосту професор здригнувся від гучного сичання. Воно лунало з-під ніг. Він різко спинився: з-під кладки вилітала вихором хмарина туману. Туман огорнув його, після чого покотився над лагуною в бік музею, вкутав підніжжя споруди.

      «Скульптура-туман», – подумав Ленґдон.

      Він читав про цей витвір японського митця Фудзіко На-каї. Ця «скульптура» революційна: вона створюється засобами видимого повітря і становить завісу туману, який з’являється і з часом розсіюється; а оскільки вітри й атмосферні умові протягом дня постійно змінюються, то скульптура також щоразу має інакший вигляд.

      Міст припинив сичати, а Ленґдон дивився, як стіна туману тихо звивається над лагуною, немов якась жива істота. Ефект був неземний і спантеличував. Тепер неначе весь музей висів на хмарі над водою, як той корабель-привид посеред моря.

      Щойно Ленґдон зібрався йти далі, як тиху гладінь води розірвали немов невеликі вулканічні виверження. Раптово п’ять вогняних стовпів здійнялися з самої лагуни до неба з реактивним гудінням – і туман протяли ясні вибухи світла, відображуючись у титановій плитці будівлі.

      Архітектурний смак