Джерело. Дэн Браун

текстів. «Воно не похитне основи. Воно їх розіб’є».

      Кірш уважно подивився на тих, хто сидів перед ним. Їм невідомо, що лише за три дні він збирається оприлюднити цю презентацію на захопливому, тонко зрежисованому дійстві. Коли він це зробить, то світ зрозуміє, що вчення всіх релігій мають одну спільність.

      Усі вони докорінно неправильні.

      Розділ 1

      Професор Роберт Ленґдон дивився на дванадцятиметрового собаку, який розташувався на майданчику. Замість шерсті у тварини росли трава й запашні квіти.

      «Я намагаюся тебе полюбити, – думав Ленґдон. – Дуже намагаюся…»

      Ленґдон ще трохи поміркував, дивлячись на цей витвір, і пішов далі підвісним мостом, спустився на широку терасу, що її нерівні сходи мали створити дисонанс до звичного ритму ходи гостя. «Завдання виконане», – подумав Ленґдон після того, як двічі перечепився через несподівану сходинку.

      Унизу Ленґдон різко зупинився перед масивним об’єктом, який постав перед ним.

      «Отепер я вже бачив усе!»

      Перед ним стояла велетенська павучиха «чорна вдова», і її тонкі ноги підтримували тлусте тіло на висоті метрів десять. Під черевом павучихи висіла дротяна яйцева камера, повна скляних куль.

      – Її звати Маман, – сказав хтось.

      Ленґдон опустив погляд і побачив під павуком сухорлявого чоловіка. Він був вбраний у парчевий піджак а-ля Неру і мав майже кумедні закручені вуса в стилі Сальвадора Далі.

      – Моє ім’я Фернандо, – продовжив чоловік. – І я тут, щоб привітати вас у нашому музеї. – Він став роздивлятися численні бейджі, що лежали перед ним на столі. – Чи не могли б ви назватися?

      – Авжеж. Роберт Ленґдон.

      Чоловік швидко поглянув на нього.

      – О, перепрошую! Не впізнав вас, пане!

      «Та я й сам себе не впізнаю… – подумав Ленґдон, який доволі незатишно почувався в білій краватці-метелику, чорному фраку та білому жилеті. – Просто не я, а якийсь невідомий звір». Класичний фрак Ленґдона мав майже тридцять років – він зберігся в професора від часів принстонського клубу Ліги плюща, однак завдяки регулярному плаванню це вбрання досі сиділо відмінно. Ленґдон збирався поспіхом і схопив з гардеробу не той чохол: звичний смокінг так і лишився на вішаку.

      – У запрошенні йшлося про чорно-біле, – промовив Ленґдон, підійшовши до Фернандо. – Сподіваюся, фрак у ці правила вписується?

      – Фрак – це класика! Ваш вигляд просто неперевершений!

      Чоловік метушливо пошукав, знайшов потрібний бейдж і акуратно причепив його на лацкан Ленґдонові.

      – Для мене велика честь познайомитися з вами, пане, – сказав вусань. – Без сумніву, ви вже бували в нас?

      Ленґдон поглянув з-під павучих лап на будівлю, що мерехтіла попереду.

      – Власне, мене навіть незручно зізнатися – не бував.

      – Ні?! – Чоловік удав, ніби падає. – Ви не поціновувач сучасного мистецтва?

      Ленґдонові завжди цікавою була загадка сучасного мистецтва – передусім дослідження