Майже казка. Оксана Сайко

навіть не спитала, як звати того чоловіка, а може, не запам'ятала? Адже ім'я саме по собі німе. Це просто звуки, гарні, приємні чи не дуже. Порожні, без жодного змісту звуки, які нічого не можуть розповісти. Про людину говорять її очі, вуста, голос, руки… Хоча, коли людина стає любою, любим стає і її ім'я… Та все одно воно – як гарна хустка, якою можна лише причепуритися, накинувши на плечі.

      За два тижні вона зрозуміла, що чекає дитину. Щастю її не було меж. Очі її дивилися добротою, глибокою задумою, немов вона блукала десь в далекому майбутті, немов переживала щось досі непережите. Часто дивилася в небо, відчуваючи сум'яття від остраху й радості. Коли ж її вагітність вже неможливо було приховати, люди в селі почали перемовлятися: «Ви бачили Ганнине черевце? Цікаво, від кого?.. Вона, певно, здуріла – в її віці народжувати… Хоча, може так ліпше для неї…» А Ганна ходила з високо піднятою головою, від чого здавалася стрункішою і враз помолоділою, з ледь прихованою усмішкою, і гордо несла своє очікування.