Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко

чайного пакетика, стояла порожня чашка.

      – Дар’є! – крикнула з кухні Ліза. – Бутерброди будеш?

      Я подумала, що вже два роки в Москві, а друзів, щоб прийти в гості, у мене немає. І в жодному місті не було – досі.

      На кухні по стінах теж були розвішані картини (я вже здогадалася, що це Гришині). У Лізи над головою цвіла сакура й височіла Фудзі; Ліза рвала поліетилен на упаковці з ковбасою, ніби Самсон, що розриває левову пащу. З тостера вискочили підсмажені квадратики хліба.

      – Бери! – Ліза простягла мені розкриту упаковку.

      Я подивилася на свої долоні:

      – Можна руки помити?

      Вхід у ванну виявився одразу за дверима кухні. Я зайшла…

      На вішалці строкатіли махрові рушники. На поличках юрмилися шампуні й батарея косметики. Окремо на гвіздках розвішані були рибальські снасті. Вода у ванні виявилася вкрита товстою кригою, сантиметрів п’ятнадцять, якщо судити з краю вузької ополонки. Крига подекуди була вкрита свіжою риб’ячою лускою.

      – Агов, – почула я свій голос, – у вас тут у ванні… Це так треба?

      – Якщо тобі душ прийняти, ти скажи, – відгукнувся Гриша. – Але ж тобі тільки руки помити, так?

      З крана текла нормальна, комунальна, тепла московська вода.

      Коли я нарешті повернулася на кухню, там були готові бутерброди й кава. Кілька хвилин ми мовчки їли, і це були, мабуть, дуже хороші хвилини в моєму житті. Дуже спокійні й щасливі, попри луску й кригу у ванні.

      – Народ, – сказала я нарешті, – а де ви миєтеся?

      Ліза кинула косий погляд на Гришу:

      – Це хороше питання…

      – У сусідньому готелі, – відгукнувся той, ніби нічого такого.

      – Бігаєте з рушниками… по вулиці?

      – Навіщо? – здивувався Гриша. – Відкрив рамочку, помився в номері, закрив рамочку… Усе просто.

      Я кліпнула:

      – А якщо там, у цьому номері, вже хтось миється?

      Гриша щиро всміхнувся. За нього відповіла Ліза:

      – Тоді теж просто. Просимо вибачення, вертаємося. Іноді з того боку дуже голосно верещать…

      – Розумієш, – проникливо сказав Гриша. – У мене у ванні, на дні, намальований унікальний портал… рамка в зимове озеро тисяча вісімсот дванадцятого року. Ловиться, уяви собі, осетер! Стерлядь! Екологічно чиста риба!

      Він підвівся, відкрив морозилку – вона була забита вщерть. Я роззявила рота: справді осетер. І ще якісь рибини, з великою лускою й величезними хвостами. Повна морозильна камера.

      – А готувати нікому, – буркнула Ліза. – Доводиться тупо смажити… До речі, ти вмієш готувати рибу?

      Вона подивилася на мене досить-таки хижо, я прикинула обсяги роботи, заховані в морозилці, і про всяк випадок похитала головою.

      Ми з’їли ще по бутерброду.

      – Гришо, – сказала я, коли мовчати вже було несила. – Там, у підземеллі, такий портал, як ти малюєш?

      Він замахав руками:

      – Ну що ти! Це взагалі не можна порівнювати! Я відкриваю маленькі віконця туди-сюди, всього на кілька хвилин. А там здоровенна діра в Темний Світ. Її ніхто не малював, її пробили екскаваторним