Замок. Франц Кафка

над собою. Можливо, це стосувалося когось у слухавці, бо там раптом озвалися. Відбулася наступна розмова:

      – Освальд слухає вас, із ким я розмовляю? – запитав суворий зверхній голос. К. почув у ньому невеличкий мовний дефект, який намагалися приховати цією підкресленою суворістю. К. вагався, чи варто йому себе називати, бо був безборонним перед телефонним апаратом, чоловік на тому кінці дроту міг накричати на нього й кинути слухавку, таким чином К., здається, перекрив собі досить важливий шлях. Нерішучість К. посилила нетерплячість його співрозмовника.

      – Хто там? – повторив той і додав: – Я був би дуже вдячний, якби звідти трохи менше дзвонили, щойно нас уже турбували.

      К. не відреагував на це зауваження і раптом прийняв рішення:

      – Телефонує помічник пана землеміра.

      – Який помічник? Який пан? Який землемір?

      К. пригадав собі вчорашню телефонну розмову.

      – Запитайте Фріца, – коротко сказав він і здивовано зауважив, що це подіяло.

      Але ще більше він був здивований від організованості тамтешніх слуг. Відповідь була:

      – Я вже знаю. Вічно цей землемір. Добре, добре. Що далі? Який помічник?

      – Йозеф, – сказав К.

      Йому трохи заважало перешіптування селян у нього за спиною, здається, вони засуджували те, що він неправильно себе назвав. Але К. не мав часу займатися ними, розмова вимагала великих зусиль.

      – Йозеф? – прозвучало питання у відповідь. – Помічники називаються, – невеличка пауза, очевидно, він запитав імена в когось іншого, – Артур і Єремія.

      – Це нові помічники, – сказав К.

      – Ні, це старі.

      – Це нові, а я старий, я прибув сьогодні за паном землеміром.

      – Ні, – крикнули в слухавці.

      – Тоді хто ж я? – запитав К. спокійно, як і досі.

      І за мить та сама людина із тим-таки дефектом мовлення сказала:

      – Ти – старий помічник, – але цього разу голос був інший, глибший, у ньому з’явилося більше поваги.

      К. услухався у звучання голосу і майже прослухав питання:

      – Чого ти хочеш?

      Він би із задоволенням поклав слухавку. Від цієї розмови вже можна було нічого не чекати. Але змушений щось казати, він запитав скоромовкою:

      – Коли мій господар може прийти до Замку?

      – Ніколи, – прозвучала відповідь.

      – Добре, – сказав К. і поклав слухавку.

      Селяни підступили вже зовсім упритул. Помічники косо позирали на К. і намагалися не підпустити селян надто близько. Але все це робилося тільки задля годиться, бо селяни, задоволені результатом розмови, потроху відступали. Тут їхню групу ззаду розділив чоловік, який рішучим кроком підійшов до К., уклонився і дав йому листа. К. взяв листа до рук і подивився на вістового, це видалося йому на ту мить важливішим. Вістовий був разюче схожий на помічників, – такий самий стрункий, у вузькому вбранні, такий самий швидкий і спритний у рухах, але все-таки інший. Краще б йому в помічники дали цього хлопця! Він трохи нагадував К. жінку з немовлям у хатині чинбаря. Убраний