Замок. Франц Кафка

дуже здивувався.

      – Ви ж землемір, – пояснив чоловік, – і належите до Замку. Куди б ви хотіли їхати?

      – До Замку, – швидко відповів К.

      – Тоді я не поїду, – сказав чоловік.

      – Але ж я належу до Замку, – повторив К. слова чоловіка.

      – Можливо, – сказав той незворушно.

      – Тоді відвезіть мене до заїзду, – попросив К.

      – Добре, – погодився чоловік. – Зараз витягну сани.

      Усе це справляло враження не так підкресленої ввічливості, як егоїстичного, наполегливого, зляканого, майже педантичного прагнення позбутися К. із вулиці перед своїм будинком.

      Відчинилися ворота, і охляла конячка вивезла невеликі сани для легких вантажів, пласкі, зовсім без сидіння; слідом, накульгуючи, з’явився зігнутий, кволий, застуджений чоловік із червоним, запухлим, виснаженим і худорлявим обличчям, яке, закутане у вовняну хустину, виглядало ще меншим. Чоловік виглядав на геть хворого і вийшов надвір, мабуть, лише з метою відвезти геть непроханого гостя. На відповідне зауваження К. він лише махнув рукою. Від нього К. довідався тільки те, що він візник на ім’я Ґерштекер, а такі незручні сани взяв тому, що вони стояли найближче, а витягування якихось кращих забрало б надто багато часу.

      – Сідайте, – сказав він і показав нагайкою на місце ззаду на санях.

      – Я сяду біля вас, – сказав К.

      – Я піду пішки, – сказав Ґерштекер.

      – Чому? – запитав К.

      – Я піду пішки, – повторив Ґерштекер і закашлявся так сильно, що аж захитався і змушений був міцно впертися ногами в сніг, а руками триматися за сани. К. мовчки сів на сани, кашель потроху заспокоївся, і вони поїхали.

      Замок нагорі, до якого К. сьогодні мав намір потрапити, чомусь раптом почав здаватися дивовижно темним і знову віддалявся. І тут ніби на знак того, що це прощання лише тимчасове, радісно та окрилено зазвучав дзвін і примусив серце битися швидше принаймні на коротку мить, так, ніби йому загрожувало здійснення того, до чого воно несвідомо прагнуло, бо дзвін цей був і тужливим. Але незабаром великий дзвін затих, його заступив менший, слабший і монотонніший звук, можливо, цей другий дзвін також був нагорі, а може, – в Селі. Цей звук більше пасував до повільного просування в товаристві понурого, але невблаганного візника.

      – Послухай! – раптом вигукнув К., коли вони були вже поблизу церкви і до заїзду залишалося не так далеко, тож К. міг дозволити собі необережність. – Я дивуюся, що ти наважився везти мене під власну відповідальність, а дозвіл у тебе є?

      Ґерштекер не реагував і продовжував спокійно крокувати поряд із конячкою.

      – Гей! – знову крикнув К., зібрав трохи снігу з санчат, зробив сніжку і влучив нею Ґерштекерові у вухо. Той зупинився і повернувся; коли К. побачив його зблизька, – сани ще трохи проїхали, – цю зігнуту, трохи спотворену чимось постать, червоне втомлене дрібне обличчя з якимись різними щоками, – однією пласкою, а другою запалою, цей роззявлений розгублений рот, у якому стирчало лише кілька зубів, – К. змушений був зі співчуття повторити те, що раніше сказав із злості. Чи не матиме