Справжній Мазепа. Петро Кралюк

я навпроти мене, на відстані простягнутої руки. Зустрічаюся поглядом із ним. І стає незатишно…

      «Спокійно, – кажу собі. – Це всього лише олігофрен, можливо, твій майбутній пацієнт…»

      – Мамо, – знову хникає хлопець, – сядь біля мене…

      – Синку, я ж поруч.

      – Я скоро буду виходити, – каже дівчина, що сидить поряд. І піднімається з місця.

      Син та мати сідають пліч-о-пліч. У материнських очах – важка печаль. Темна і тиха…

      – Добридень, Маріє, – вітається хтось із знайомих.

      Вона киває головою: «Добрий…»

      – Таки їдеш?

      – Їду… – каже. Й невимовна гіркота бринить у її голосі. З ока скачується сльоза.

      Знайома не розпитує. Мовчить.

      Хлопець лякливо тулиться до матері. Вона ніжно обіймає його. І здається; ці істоти – половинки одного цілого…

      – Мамо…

      – Все буде добре, Андрійку. Мама тебе любить. Ось заробить трохи грошей…

      Вона ще міцніше пригортає сина до себе.

      Відводжу погляд. Автобус петляє дорогою. Обабіч – старі дерева. Поле, річка, заплава…

      З’являються будиночки, церквиця на пагорбі, крамнички, базарчик. Богом забута місцина.

      Виходжу з автобуса. Мої мимовільні супутники – теж.

      Хлопчина тягне маму до лотка з фруктами. Щось просить.

      Мати купує апельсин. Схоже, ті кілька гривень їй нелегко відривати від куцого сімейного бюджету…

      На мить з-за хмари визирає сонечко. Кидає золоте проміння. У руці матері ніби спалахує помаранч. На її обличчі – посмішка. Апельсин легко перекочується із руки жінки на долоньку сина.

      – Мамочко… – вдячно бринить його голос.

      І ніби десь губиться…

      Поряд зі мною – величний бароковий костел. На фасаді храму – ліпнина, фігури неначе відриваються від суєти земної, прагнучи небесного блаженства…

      Костельний дзиґар – із поржавілими стрілками. Схоже, вони зупинились давно. Яке їм діло до того, чи день зараз, чи ніч? І чи весна нині, чи літо…

      Храм існує у позачассі. Перенісся з іншої епохи, затримався трохи у нашому сьогоденні. Та воно скороминуще. А він стоятиме…

      Колись у костелі звучав оргáн – урочисто й містично, наповнюючи звуками лункий простір. І відчували себе тут віряни не просто «прахом земним», а часткою небесного космосу…

      На брамі костельної огорожі – поржавіла колодка. Такий же іржавий замок на дверях. Схоже, ніхто сюди давно не ходить. Та чи прийде…

      Але досить цих барокових рефлексій. Та й взагалі – що я знаю про бароко? Ось вона – реальність.

      Жінка та хлопчина кудись пішли.

      А з-за крислатих дерев на мене дивляться замкові мури. Таке доволі часто побачиш в Західній Україні. Стоїть воно, занедбане, занехаяне.

      Україна ж – не Європа.

      Там, у Європі, зáмки доглянуті, реставровані. На старовинних подвір’ячках гуляють туристи. А в Україні – замчиська-руїни. Вони непотрібні, зайві. Бо українцям потрібен степ. І воля – дика, безмежна.

      Правда, цей замок виглядає досить непогано. Зберігся рів, який колись оточував його. Хоча води немає. Але все інше має вигляд солідний.

      Іду містком. Ось і вежа, брама, через яку до замку в’їжджали. Немає в ній колишньої грізності, а є легкість і красивість. Ще й аристократичність…

      Мені стає якось незручно за свій одяг – джинси, картата сорочка. Звісно, куди краще я почувався би в камзолі, фракові чи сюртукові… На голові мав би бути циліндр, а в руках – паличка з навершям зі слонової кістки…

      Проходжу крізь ворота вежі. Ніхто мене не зупиняє, не питає. Зрештою, кому яке діло?

      Опиняюсь на чималому подвір’ї. Воно затишне. Тут інший світ – як острівець серед розбурханого моря.

      Уже підкрадається осінь. Позолота торкнулася кущів, дерев, що ростуть у цьому замкненому просторі. Озираюся. Цим подвір’ям колись статечно гуляли вельможні пани. Милувалися природою, глибоким небом над головою. Гадалось, захистять їх мури твердині… А воно…

      Але замок таки доглядають.

      Бо тут – психлікарня…

      І це зрозуміло. Бо де ж селити душевнохворих, як не за стінами замковими…

      – Молодий чоловіче…

      До мене наблизився добродій у сірому костюмі.

      – Це – провінція, – схоже, він говорить більше до себе, ніж до мене. – Глибинка. Навіть не райцентр. Розваг ніяких. Зате у нас – тихо. А що людині потрібно? Рівновага. Спокій… душевний.

      «Та він – філософ», – думаю мовчки.

      – Хоча вам зараз іншого прагнеться, – продовжує чоловік. – Молодість – час буяння, пригод. Але це мине…

      Він замовкає. Стомлено дивиться навколо себе.

      – Яка краса… – це він про осінню природу. – Та вона – оманлива. Як і будь-яка краса.

      «Чи не є мій