Закон равлика. Андрій Курков

власне, почуття реальності швидко все розставило на свої місця в його свідомості, і, вийшовши з універмагу, він розкрив парасольку і пішов до підземного переходу. Піймав приватника і вже за п’ятнадцять хвилин увіходив до дверей знайомої кав’ярні, де замість сходинок піднімався до дверей пандусик для інвалідних візків.

      У кав’ярні наразі було завізно. Навіть не рахуючи, Віктор зрозумів, що відвідувачів набереться десятка півтора. Швидко знайшов поглядом Олексу і піймав кілька питальних поглядів на собі, але не звернув на них уваги. Пройшов прямцем до стійки.

      – Привіт! – кинув по-діловому Олексі. – Треба поговорити.

      Олекса, задерши голову, подивився на гостя з іронією.

      – Піди в комірчину й візьми собі крісло, щоб мені карк не болів. Будемо на рівних розмовляти…

      У комірчині за баром Віктор швиденько розклав інвалідний візок, сів і виїхав на ньому до Олекси.

      – Кави хочеш? – запитав Олекса.

      – Давай!

      – Гей, бороданю, де мій капучино? – озвався з зали хрипкуватий голос.

      – Зачекай, – попросив Олекса і взявся до роботи.

      Засичав струмінь повітря, що виривався з нікельованої рурки до металевого глечика з вершками.

      Віктор спостерігав, який спритний з Олекси бармен.

      Хвилини за три вони продовжили розмову.

      Віктор оповів про свою ідею й про потенційну згоду шефа.

      Як не дивно, ніякого блиску в очах від почутого в Олекси не з’явилося.

      – Я спитаю, – без запалу сказав він. – А що він хоче навзамін? Підтримку на виборах?

      – Нічого! Просто, якщо все вийде, у момент передачі протезів буде тут пару журналістів, фотографи, щоб усе це донести до виборців…

      – Не думав, що ти в політику влізеш! – похитав головою Олекса.

      – Я не влазив, мене туди тимчасово засмоктало, як у болото. Незабаром вирвуся.

      – Дайбі! – із сумнівом мовив Олекса і зітхнув. – Гаразд, побудь тут, я піду побалакаю. Добре, що хазяїн тут…

      І він виїхав до зали.

      «Піду побалакаю?» – повторив Віктор подумки слова Олекси, проводжаючи його поглядом.

      Назад за стійку бару Олекса повернувся хвилин за п’ять.

      – Знаєш, – сказав він. – Загалом хазяїн не проти, але нехай тоді твій шеф ще одну річ зробить для нас. Це нам важливіше. Адже ти зрозумій: для мене, наприклад, протези – однаково, що смокінг – один раз у житті надягти, щоб одержати від начальника відділу по боротьбі з організованою злочинністю іменну гранату… – Олекса розсміявся. – Протези напружують… А от якщо він нам замовить більярдний стіл із короткими ніжками, щоб можна було інвалідам кулі покатати, тоді ми йому дозволимо й протези нам подарувати. Але носити їх не обіцяємо, втямив?

      Віктор кивнув. На обличчі в нього позначилася думка, і Олекса запитально уп’явся в старого знайомця.

      – Думаю, що з більярдом усе буде о’кей, – Віктор усміхнувся. – Він сам запеклий гравець!

      – Ну, ти з ним спершу побалакай, а тоді мені скажеш. На,