Закон равлика. Андрій Курков

уважно всі речі, – мовив Віктор. – І склади все, що залишив чи забув твій Микола, у торбинку чи сумку. Якщо знайдеш щось запаковане – не розгортай і не дивись. Це може бути небезпечно…

      – О Господи! – вирвалося пошепки в Ніни. – Я ж не знала…

      – Ти зрозуміла? – запитав Віктор.

      Ніна кивнула…

      – А ти їй допоможеш, добре? – Віктор звернувся до Соні, що сиділа збоку між ним і Ніною.

      – Гаразд, – пообіцяла Соня.

      – Гроші залишилися? – запитав Віктор після павзи.

      – Мало, – Ніна занервувала. – Я ж ремонт зробила, дещо з меблів купили… дачу…

      – Яку дачу?

      – На Осокорках, на березі Дніпра… Тобі сподобається…

      Віктор мовчки підвівся з-за столу. Зачепив ногою щось скляне. Зазирнув під стіл – там у три лави стояли порожні пляшки з-під шампанського та горілки.

      – Викинь на смітник, – кинув Віктор походьма. – Увечері передзвоню.

      Перш ніж сісти в джип, що на нього чекав, Віктор заскочив до баби Тоні, щоб забрати в неї свою сумку.

      – Забрала міліція твого мешканця! – сказала вона. – Що він там накоїв?

      – Міліція? – перепитав Віктор. – Вони хіба у формі були?

      – Так, тільки форма не міліцейська, а «Беркута». Він саме до парадного входив, а вони його з двох боків і відразу обличчям на асфальт, як по телевізору показують.

      – А ви все бачили?

      – А чого ж пак не бачити – я ж на другому поверсі живу і саме навпроти. А вони за годину до того приїхали на двох машинах. Зрозуміло було, що щось цікаве буде…

      Віктор кивнув.

      18

      Вечір минув з іміджмейкерами в спільному обговоренні проекту доповнення до плакату конкурента. Комп’ютернику Славку все відразу сподобалося, але Жора лив кулі й зволікав, наполягаючи на зрозумілішій концепції. Було помітно, що то або його професійний іміджмейкерський гонор зачепили тим, що ідею запропонувала людина не з його команди, або щось інше дратувало. Але Сергій Павлович був твердий, як кремінь, і, зрозумівши, що далі пручатися небезпечно, Жора здався. Але тепер він узявся доводити комп’ютернику Славкові, що в нього піде набагато більше часу на макетування й роздрук, ніж той гадає. І шеф, і Віктор відчули нечисту гру Жори, але поділилися вони один з одним своїми міркуваннями близько півночі, коли Жора з близнюками поїхав на викликаному таксі до нічного клубу, залишивши комп’ютерника напружувати свій і без того слабкий зір.

      – До ранку зробиш? – спитав його шеф, вдивляючись у скановане зображення вже знайомого анфасу на моніторі комп’ютера.

      – Постараюся, – промовив у відповідь Славко, але в голосі його не було радості.

      Шеф дістав із кишені стодоларову купюру, поклав на клавіатуру.

      – А якщо годинки до четвертої-п’ятої? – знову спитав. – Аби до світанку було по всьому.

      Славко підвів голову, і в його очах, схованих за лінзами окулярів, відчиталася миттєва збільшена оптикою відданість. Він охайно взяв купюру, сховав до бічної кишені піджака.

      – Можна ще швидше, – сказав він.

      Шеф