Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories. Гілберт Кіт Честертон

можу я залишити все як є, – серйозно сказав він. – Автомобіль я відішлю назад, і ви, природно, можете їхати разом із ним. Ви отримали відповідь на своє запитання, воно був нескладне: чи може ваша фірма позичити гроші на проекти молодого Масґрейва? Я ж на моє запитання відповіді не отримав – не дізнався, чи підходить цей чоловік для Бетті. Що ж, спробую з’ясувати, чи справді він вчудив щось жахливе чи це вигадки старого божевільного.

      – Якщо хочете щось у нього вивідати, – зауважив юрист, – чому б вам не поїхати до нього? Навіщо вам стирчати в цій дірі, куди він навряд чи завітає?

      – Який сенс ходити за ним по п’ятах? – заперечив його супутник. – Нерозумно підійти до модника на Бонд-стрит і сказати: «Вибачте, чи не вчинили ви часом найжахливіший злочин?» Якщо він достатньо поганий, щоб щось таке зробити, то він досить поганий і для того, щоб у цьому зізнатися. А ми навіть не знаємо, що це за злочин. Ні, є лише одна людина, котра знає і може це сказати з гордого дивацтва. Я буду триматися поблизу від нього.

      І справді патер Браун намагався бути неподалік від дивака-баронета. Він справді зустрівся з ним, і не раз, причому трималися обидва з якнайбільшою ввічливістю. Баронет, незважаючи на свої роки, був досить рухливим. Його часто бачили в селі і на полях графства. Лише через день після прибуття патер Браун, вийшовши зі заїзду на мощений бруківкою базарний майдан, помітив здалеку темну постать, що великими кроками прошкує кудись. Баронет був дуже скромно одягнений, весь у чорному, але обличчя його здавалося ще більш владним у сильному сонячному світлі. Сріблястим волоссям, темними бровами і довгим підборіддям він нагадував Генрі Ірвінґа або іншого знаменитого актора. Незважаючи на сивину, постать його, як і обличчя, виражали силу, а паличку він ніс скоріше, як кийок, ніж як милицю. Шляхтич помахав священику рукою і заговорив із ним, так само прагнучи негайно перейти до суті справи, як і вчора, коли вразив гостей своїми одкровеннями.

      – Якщо вас все ще цікавить мій син, – сказав він, виділивши останнє слово з крижаною байдужістю, – ви його навряд чи знайдете. Він тільки-но покинув країну. Між нами кажучи, я сказав би – втік із країни.

      – Справді, – погодився патер Браун, серйозно дивлячись на баронета.

      – Якісь люди з прізвищем Ґрунови намагалися дізнатися в мене, де він, – сказав сер Джон. – Я саме відправив телеграму, в якій повідомив, що йому можна писати в Ригу, до запитання. Але навіть тут вийшло непорозуміння. Вчора я зібрався на пошту і запізнився на п’ять хвилин. Ви довго тут пробудете? Сподіваюся, що ви завітаєте до мене ще раз?

      Коли священик переказав юристу цю невелику бесіду, той був і здивований і спантеличений.

      – Чому капітан утік? – спитав він. – Хто ці люди, котрі його розшукують? Хто ж такі ці Ґрунови?

      – На перше запитання я вам навряд чи відповім, – сказав патер Браун. – Можливо, виплив якийсь його таємний гріх. Швидше за все вони його шантажують. На інше запитання, гадаю, відповісти просто. Ця страшна гладуха з жовтим волоссям – пані Ґрунова, а коротун – начебто її чоловік.

      Наступного