Край битого шляху. Роман Іваничук

Антін намагався пояснити Юлі спокійно, переконливо. Є різні методи боротьби. Але не міг витримати її недовірливого скептичного погляду.

      – На твою думку, там боротьба, а тут – безкорисне нидіння в шпаргалах, так? Там праця, а тут безділля? – шпурнув на землю жмут списаних паперів. – Виходить, я нероба, трутень? Виходить… Та, може, я роблю справу, варту сотень демонстрацій!

      Притихла, злякана, розгублена. Припала до його грудей, прошепотіла:

      – Пробач… Можливо, я не розумію… Я… я нічого ще не розумію, пробач.

      Цього ж вечора несподівано для обох з’явився на порозі Владек. Зайняті розмовою, вони не чули, як Маційова впускала когось у дім. Його поява і обличчя, скривлене нещирою усмішкою, збентежили Антона. Юля залишилась холодно-спокійною.

      – Добрий вечір, панство. Гратулюю, гратулюю. Можна гратулювати, правда? Де ж обручка? – Він оглядав пальці Юлі, вітаючись за руку. – А ти, старий колего, сидиш у Львові і ні мур-мур. Не сподівався від тебе. Ха-ха! Коли ж весілля справляли?

      – Ми ще не вінчались, Владеку, – звільнив руку Антін. – А що не заходив… Маєш рацію. Проте сам бачиш… Я винен, напевно, але й ти… Та що вже зараз говорити…

      – Очевидно. Про тебе гомонять газети, тобою цікавляться науковці, а слава – це така річ… Вона заманює до героїв дня роззяв і віддаляє друзів. – Владек перехилився на спинку крісла. – Що, дисертацію пишемо?

      – Зміни тон, Владеку, – похмуро відповів Антін, дивлячись у попільничку з недопалками. – Я розумію, що все не так, як треба, але чи не ти перший відсахнувся од мене, ще давно, дуже давно…

      – Я приходив до тебе, колего, а ти замикався.

      – Мені хотілось би, щоб ти зрозумів мене. Тоді, в серпні, я побачив вас обох у садочку. І мені було боляче… Я… я просто не міг сам із собою впоратись. Тому й не міг зустрічатися…

      – О, так! Дівоча спідничка не таких ще друзів роз’єднувала. Чи не так, панно Мохнацька?

      Юля повернулась до Антона:

      – Антоне, ти завтра прийдеш?

      – Мабуть, ні, Юлю. Мені завтра треба зайти до видавництва Губриновичів. Я там довго затримаюся.

      – Ти ж казав, що в «Бібліотеці славістичній»?

      – Недавно передумали з професором.

      – То я ввечері прийду. Не проводь, до трамвая добіжу сама.

      І не удостоївши Владека навіть поглядом, Юля вийшла з кімнати.

      Владек стиснув губи. Хвилину панувала прикра мовчанка.

      – Піду і я додому, – підвівсь Владек. – Я довідався, що ти у Львові, і прийшов…

      Антін поклав руку на плече Владекові.

      – Скажи по правді: ти любив її?

      – Ні. Захопився, так собі, – струснув Владек Антонову руку з плеча.

      – А я не уявляю собі життя без неї. Чи не викреслити нам з наших відносин оце непорозуміння?

      – Я викреслив з пам’яті все разом з тобою, Антоне! Маю надію, що вона те саме зробить колись.

      – Не знаю, що ти маєш на увазі.

      – Нічого, я тільки одне хочу тобі сказати: пригадай руїни в Коломиї і себе в той час. А тепер подумай, чим платиш і чим збираєшся