Край битого шляху. Роман Іваничук

в якому просили надіслати свої матеріали.

      Мохнацького спокушала удача Кривди. Він наполегливо радив Антонові поїхати до Кракова і влаштуватися там співробітником академії. Але Антін відкладав це на потім. Йсму тепер здавалося, що він, подібно до регулятора руху, може стати на широкій вулиці, піднести вгору прапорець і крикнути п’яним водіям: «Зупиніться! Там прірва! Повертайте вліво!»

      Антін жив і тепер у тісній кімнаті Маційової. Тут було краще працювати. Він перестав думати про себе, життя вже не належало йому. Половину віддав праці, другу половину – Юлі. А вона щодня забігала до нього – маленьке дівчисько, чорнооке, кучеряве. Кидала кілька слів задоволеній чужим щастям Маційовій, рвучко відчиняла двері й віталася по-українськи:

      – Добрий день, професоре!

      Антін схоплювався з-за столу, біг їй назустріч, брав на руки, як пір’їнку, й обсипав поцілунками.

      – Втомився, бідний…

      – Ти мій промінчику!

      Так називав її, бо той літній промінь, що будив його кожного ранку, прийшов тепер у гості й поселився в його хаті ще задовго до весни.

      – Ще трохи, ще трохи, – говорив їй, – а потім – театри, кіно, забави, все-все, що захочеш!

      Юлі не бажалось розваг. Вона не ревнувала Антона до праці. Терпляче просиджувала вечорами в його кімнаті й не ображалась, що він, схилившись за столом, часто не чув її притишеного шепоту: «Антось…»

      Юля занедбала заняття з музики, вона стала ніби тінню Антона, відгомоном його думок.

      За вікном пролітали з густими сніжинками разом в сірі безвісті дні, за вікном кружляли з метелицею в парі вечори.

      Юля переписувала готові до друку сторінки… Тарабанила в шибки сива завірюшна зима. Намітала кучугури снігу на вулицях, свистіла по завулках, реготала в димарях.

      І враз сумнів, як злодій, вкрався знадвору й тихо примостився біля Юлі.

      Хіба це те, чого вона чекала від нього? Хіба батько її не так само просидів усе життя за паперами? А де ж хуртовина, а де ж завірюха, боротьба справжня – де?…

      – Антосю… Антосю!

      Зірвався з-за столика на її тривожний шепіт. Що сталося? Очі, темні глибокі очі, великі, розширені зіниці, тремтять уста, щоки горять, груди підносяться від стримуваного хвилювання.

      – Ходімо, ходімо кудись. Тісно, Антосю…

      Схопив її за руки.

      – Заспокойся, люба. Ти нудишся… Але ж зрозумій…

      – Ах, не те, не те… Ти не розумієш, Антосю.

      Антін справді наче не розумів її. Все почало якось збиватися з щоденних рейок. Юля допомагала йому. Старанно переписувала рукопис рівним почерком, тільки інколи зупинялася й, опустивши ручку, хвилинами нерухомо дивилася у вікно. Потім вставала, з хрускотом ламала пальці й швидко вдягалася.

      «Не любить», – темніло в очах Антона від страшної думки, але Юля відгадувала її. Бурхливо поривалась до нього, цілувала, і він відчував тоді: любов, пристрасть, її натура не вміщуються в цій тісній кімнаті і знемагають, і кличуть кудись на простір, на волю.

      Юля вривалася в Антонову кімнату, як весняний