Король болю. Богдан Коломійчук

охороняти життя та спокій короля Свенсон і надалі не полишав. Тепер не робив цього сам, але добирав у королівську сторожу тільки тих, кому довіряв і кого випробовував. Про випробування «старого вікінга» при дворі ходили легенди… Казали, що Свенсон змушував видертись без драбини на замкову стіну, а потім спуститися з іншого боку. Або ж перевіряв витримку тим, що міг змахнути своїм велетенським, вкритим рунічними написами мечем і зупинити його за якийсь цаль[6] від шиї претендента. Тільки якщо той лишився незворушним, йому випадала честь служити в королівській охороні. Зайве говорити, що в цьому «загоні Свенсона» служили тільки найкращі. Сігізмунд ще раз про це подумав, згадавши свій сон і візит незнайомця. В дійсності, такого ніколи б не сталося. Вартові нізащо б не пропустили зайду! Якщо тільки той смертний… З плоті і крові…

      Свенсон мовчав, зупинившись за кілька кроків від королівського ложа. Монарх, зібравши докупи сили, сперся на лікті, щоб краще його бачити. Лікар, вигулькнувши з-за спини нормана, запопадливо підклав під королівську голову ще одну подушку.

      – Залиш нас наодинці, – наказав йому Сігізмунд.

      Той слухняно зник.

      Король, ніби обдумуючи, що має сказати, добру хвилину не зводив зі Свенсона очей. Присутність цього грізного вікінга, схожого на одного з войовничих богів Півночі, заспокоювала його. Вселяла спокій і надію. Сігізмунду навіть здалося, що саме так буде виглядати ангел, який коли-небудь спуститься за ним з неба й покладе край його стражданням.

      – Свенсоне… – видихнув нарешті монарх.

      – Так, ваша величносте, – відповів той низьким рівним голосом.

      Сігізмунду раптом подумалось, чи не безглуздо буде зізнаватися в тому, що він боїться власного сну? Як же так, король Речі Посполитої і раптом перелякався кошмару, мов малий хлопчисько? Хай навіть хворий король… Хай навіть король, якому лишилося небагато.

      Монарх облизав пересохлі губи і промовив зовсім інше:

      – Хочу знати, чи не прибували до мене кур’єри за останню добу?… Чи не було важливих послань?

      Свенсон уклонився і дістав зі своєї важкої шкіряної сумки, що висіла на поясі, кілька згорнутих листів.

      – Звістка зі Сходу: Девлет-Гірей іде на Москву.[7]

      – Чув, далі…

      – Секретар вашої королівської милості, Ян Замойський,[8] бажає вашій величності одужання і…

      – Далі, – знову перебив Сігізмунд.

      – Князь Острозький[9] пише, що війська наші в Лівонії[10] потребують харчів та пороху.

      Сігізмунд важко зітхнув.

      – Далі.

      – Короткий лист з проханням про авдієнцію.

      – Хто просить?

      – Такий собі Христофор з Лемберга.

      – Хто це?

      – Не знаю, ваша милосте, – відповів Свенсон, – пише, що ви без сумніву згадаєте його.

      – Я згадаю його? Якого дідька? Він додає якісь поважні факти?

      – Ні.

      – Тоді

6

Цаль – давня міра довжини, що становила приблизно 2,5 см.

7

«Девлет-Гірей іде на Москву…» – йдеться про невдалий похід кримського хана Девлет-Гірея. Влітку 1572 року в Молодинській битві за 50 верст від Москви його армія зазнала поразки.

8

Ян Саріуш Замойський (1542–1605) – державний діяч Речі Посполитої, королівський секретар з 1566 року. Згодом великий коронний канцлер.

9

Князь Острозький – мова про Костянтина Василя Острозького (1526–1608), сенатора, воєводу київського. Одного з найбагатших і найвпливовіших вельмож в Речі Посполитій.

10

Лівонія – територія сучасних Латвії та Естонії. В період з 1558-го до 1583 року за контроль над цим тереном точилася війна між низкою скандинавських та східноєвропейських держав.