Богдан Хмельницький. Легенда і людина. Петро Кралюк

А чисельна присутність у війську Хмельницького кримських татар багато про що свідчила. Тобто Хмельницький сприймався автором чи авторами «Синопсису» не як «воз’єднувач» Малої й Великої, а, радше, як соратник «невірних».

      Подібну картину бачимо й у творах інших українських авторів того часу. Козацька тема, як і тема Хмельниччини, ігнорувалася в Києво-Могилянській академії, хоча там навчалося чимало вихідців із козацького середовища. Те саме можна сказати й про професорів академії.

      Показовим є приклад Лазаря (в миру – Луки) Барановича (? – 1693).[85] Він належав до найбільш впливових церковних діячів та інтелектуалів України другої половини XVII ст. Значна частина його життя припала на складний період Хмельниччини та Руїни, коли більшості українців було не до питань культури. На початку 1640-х Баранович викладав у Києво-Могилянській колегії, а в 1650 р. став її ректором та ігуменом Братського училищного монастиря. У 1651 р. залишив академію і як чернець перебував у монастирях Києво-Кирилівському, Куп’ятицькому і Дятиловецькому. З 1653 р. став настоятелем Єлецького монастиря Чернігівської єпархії.

      8 березня 1657 р. у Яссах митрополитом Гедеоном Молдавським Баранович був висвячений на єпископа чернігівського. На цьому становищі розгорнув активну культурну діяльність.

      Лазар Баранович

      З-під його пера вийшло чимало книг. Це – збірки проповідей «Меч духовний» (1666, 1668 рр.) «Труби словес проповідних» (1674, 1679 рр.), «Трідіон» (1685 р.), полемічний твір польською мовою «Нова міра старої віри» (1676 р.). Також він є автором поетичних збірок, писаних польською мовою: «Житія святих», «У вінець Матері Божої», «Стовп віри», «Книга смерті» тощо. Найбільш знаним поетичним текстом Барановича є «Лютня Аполлонова» (1671 р.).

      Багато уваги цей автор приділяв такій суспільній аномалії, як війна. Питанням війни і миру він присвятив низку поетичних творів. Чи не найкращим серед них є вірш «Світ стрясають грози на людськії сльози», де є такі слова:

      «Пожалься, Боже, що світ закурився,

      Це за гріхи Бог на всіх нас озлився!

      Брат брату недруг, син батьку ворожий,

      Скрізь недовіра і всі насторожі.

      Своєї тіні жахаються люди —

      Гріхи це чинять, пануючи всюди!

      Прямуйте, люди, мерщій до покути,

      Не так боятись ви будете скрути.

      Бог любий мир вам почне посилати,

      Од вас не буде лиця одвертати.

      Немов на морі, так хвилі у світі,

      У тому морі нелегко вціліти.

      Щоб уціліти від лютої хвилі,

      Потрібно злості покинуть заїлі.

      Боже, дай людям святу твою згоду

      І по негоді подай нам погоду.

      На Україні

      Постійно гинуть, Вкраїна – це море!

      Воно червоне,

      Хто сам – потоне, в гурті – переборе!

      Хай Україна

      Буде єдина, татарин хай згине,

      Нехай на згоду

      Візьме угоду, хай любить русина!

      Боже, дай згоди святої Вкраїні,

      Хай

85

Про Лазаря Барановича див.: Горська Н. Д. Образ Ісуса Христа у проповідях Лазаря Барановича // Образ Христа в українській культурі. – К., 2001; Довга Л. До питання про напрямки і перспективи дослідження українських недільних проповідей XVII ст. // Діалог культур II. Св. Письмо в українських пам’ятках. – К., 1999; Радишевський Р. П. Бароковий консептизм поезії Барановича // Українське літературне бароко. – К., 1987; Сумцов Н. Ф. K истории южно-русской литературы XVII в. Лазарь Баранович. – Xарьков, 1885; Чорна Л. С. Проблема оновлення суспільства у філософії Л. Барановича // Philosophia Prima: метафізичні питання. – К., 1998; Хижняк З. Баранович // Києво-Могилянська академія в іменах. – С. 59–60; Шевченко В. Нарис філософської думки Чернігово-Сіверщини (XI – початок XVIII ст.). – К., 1999; Шевченко В. І. Філософська зоря Лазаря Барановича. – К., 2001.